Питання методології та історіографії історії повсякденності (історії знизу). Соціальна історія крізь призму повсякденності. Джерела з її вивчення: офіційні історичні документи, особового походження, періодична преса, художня література та публіцистика.
Аннотация к работе
1. Історія повсякденності: питання методології та історіографії
Новий напрям у методології історії, що отримав просту назву «історія повсякденності», повязують з діяльністю французьких істориків широковідомої історіографічної школи «Анналів» М. Блока, Ф. Броделя, Л. Февра. Саме діячі школи «Анналів» твердо обстоювали людинознавчу, народознавчу концепцію історії. Відмовившись відтворювати на папері історичний процес на основі державних документів, французькі історики цієї школи створили фундаментальні праці, що відобразили матеріальні цивілізації людства з найдавніших часів до наших днів. Із їхніх творів перед читачами постала динаміка процесу життя звичайних людей: як вони працювали, забезпечували себе харчами, одягом тощо; що їли й пили (з наведенням кулінарних рецептів, описами сервіровки столу, цінами на продукти й товари повсякденного вжитку); в яких помешканнях жили багаті й бідні; який вигляд мали будинки й вулиці міст та сіл; як здійснювалася торгівля (з конкретним описом ринків і ярмарків); як розважалися люди, як змінювалась мода в одязі; якими були заводи і фабрики, транспорт, банки, торговельні товариства і компанії та як все це функціонувало; який вигляд мала соціальна та національна структура населення; як діяли механізм взаємин держави і її громадян та механізм ринкової економіки (аж ніяк, до речі, не тотожний капіталізму) тощо.
Такі особливості методологічної бази школи «Анналів» акцентував В. Сарбей і висловив мрію-побажання: «Ось якби вдалося, незважаючи на вкрай несприятливу нині загальну обстановку для наукової роботи, написати й видати таку ж за змістом і формою (з додатком також розкриття духовного світу наших предків) фундаментальну працю з історії українського народу, її творці могли б сподіватися на заслужену подяку не лише сучасників, а й нащадків. Заради ж лише хоч би одного цього варто жити й працювати професійним історикам, пройнятим почуттям патріотичного громадського обовязку перед своїм народом і Батьківщиною». На сьогодні в Україні не створено жодної не те що фундаментальної, а й навіть узагальнюючої і фрагментарної праці з історії повсякденності українського народу. Українська історична наука досі перебуває в полоні стереотипів марксистської історіографії, яка віддавала пріоритет політичній історії, соціально-економічним факторам, описувала історію воєн, дипломатії, популяризувала історію партії та ін. Але все це ще не історія людей. Політична історія це історія еліти. А що в такому випадку уготовано багатомільйонному народові? Очевидно, горезвісне бути гвинтиком або нулем (адже людина без партії, за словами пролетарського поета, ніщо, нуль).
Історія повсякденності це людинознавча історія, а її актуальність зумовлена кількома групами факторів: 1. Методологічна, або власне наукова актуальність;
2. Світоглядна, або гносеологічна актуальність;
3. Політична, або праксеологічна значущість історії повсякденності.
Методологічна (наукова) актуальність історії повсякденності полягає в необхідності реалізації двох суперзавдань: поперше, подолати відставання вітчизняної історичної науки від зарубіжної (європейської) і, по-друге, використати досвід власної історіографії (особливо XIX початку XX ст.) щодо людинознавчої тематики, що перекликається сьогодні з методологією історії повсякденності. історіографія повсякденність соціальний
Сучасні тенденції в історичній науці нагально вказують насамперед на необхідність вироблення нових теоретичних і методологічних підходів щодо вивчення історичних процесів в Україні. У нашій історичній науці зміна методологій, принципів, ідейних засад відбувалася вже не один раз. Здійснювалося це, як правило, адміністративним шляхом, що й нині відіграє свою негативну роль, історики звикли до «вказівок» партійна постанова, публікація в газеті № 1, виступ вождя, нарада ідеологічного активу і т.д., і т.п. А сучасна методологічна перебудова має йти за іншим сценарієм через інтелектуальну здатність фахівців осягнути інші теорії, принципи, освоїти інші методи науки, інші жанри історичних творів. Головною передумовою такої внутрішньої методологічної перебудови істориків є подолання тоталітарного стилю мислення, який визнає тільки чорно-біле усвідомлення та однолінійність думок. Під тиском такого способу мислення замість декларованого переосмислення історичного минулого відбувається проста перестановка знаків: герой зрадник (і навпаки), націоналіст патріот, інтернаціоналіст шовініст тощо. Слід погодитися з думкою харківською професора А. Епштейна про те, що «вихід з кризи історичного мислення вимагає посилення уваги до розробки питань теорії історичного знання (цю частину історичної науки часто називають епістемологією). ...Сьогодні історіософія повинна рішуче потіснити фактографію. Пошук нових фактів треба постійно продовжувати, але на першому плані мусить бути їх осмислення».
Переосмислення історії має починатися з її теоретичних основ самого предмета історичної науки, її функцій, принципів, основних напрямів тощо.