Аналіз процесу реорганізації вищої школи Одеси у 20 роках. Виявлення специфіки управління, навчальної і науково-дослідної роботи. Вивчення ролі Одеського інституту народної освіти у культурно-просвітницькому процесі й підготовці педагогічних кадрів.
Аннотация к работе
Вирішення даної проблеми передбачає ретроспективний аналіз історико-культурної спадщини України, особливо на зламі епох її історії, до яких відноситься і період від 1920 до 1930 року, коли здійснювався інтенсивний пошук шляхів створення соціальної системи на нових політико-ідеологічних основах марксизму й одночасно вироблялись принципи націотворення. Зрозуміти причини цього явища, досягнення і прорахунки, позитивні і негативні риси, реальні результати, усвідомити переплетіння старих і нових традицій, які призвели до нового етапу в університетській історії, є необхідною складовою у вирішенні проблем сучасної історії культури і вищої школи України. (впродовж 1920-1922 рр. ІНО були створені в Києві, Харкові, Катеринославі, Ніжині, Полтаві, Камянець-Подільську, Житомирі, Миколаєві, Херсоні, Чернігові, Вінниці, Глухові), став провідним ВНЗ у південному регіоні, важливим центром наукового життя, спадкоємцем Новоросійського університету (НУ). Історія ОІНО постає не лише через вивчення його структурних підрозділів, організації навчального процесу і науково-дослідної роботи, а й через історію людей - викладачів, аспірантів, студентів. Методи дослідження обумовлені специфікою обєкту і предмету, мети і завдань дослідження та включають принципи: історизму, обєктивності, толерантності, багатовимірності; підходи: конкретно-історичний - до аналізу фактів про обєкт (розгляд обєкту та його інтерпретацій в конкретній історичній й історіографічній ситуаціях); персонологічний (вивчення історії ОІНО крізь призму діяльності конкретних осіб - представників владних структур, викладачів, аспірантів, студентів тощо); проблемно-хронологічний (історія ОІНО розглядається з урахуванням стадійності його функціонування, еволюції його структури і основних проблем, обумовлених постановкою мети і завдань дослідження); комплексний, у відповідності з яким обєкт розглядається як комплекс соціокультурних й інтелектуальних складових.За проблемним принципом весь науковий доробок можна умовно поділити на три групи: 1) узагальнюючі видання з історії культури, науки і вищої освіти УСРР в 1920-ті рр., в яких фрагментарно висвітлюється історія діяльності ІНО; 2) праці з історії одеських ВНЗ, де розглядаються певні питання існування ОІНО як структурного компоненту системи вищої школи; 3) роботи з історії ОІНО, його складових частин, адміністративно-педагогічного і студентського складів (біографічні й бібліографічні праці). Аналіз стану наукової розробки теми дисертаційного дослідження дозволяє говорити про те, що до цих пір історія ОІНО не була предметом спеціального вивчення. Її історіографічне опанування протягом 1930-х - кінця 1980-х рр. здійснювалось фрагментарно в контексті дослідження проблем історії культури, освіти і науки (М. Історія ОІНО в цей період досліджувалась в контексті історії ОДУ; в цих виданнях було закладено підвалини для вивчення історії ОІНО як складової частини ОДУ. Другий розділ «Еволюція системи вищої освіти в Одесі» характеризує загальну систему вищої освіти УСРР, зміни, що відбувалися в її структурі й управлінні в Одесі.Поява даного виду освітнього закладу була обумовлена політико-ідеологічними, соціальними і культурними завданнями першого десятиліття радянської системи, що обумовило перехід до нового етапу радикальних перетворень після проведення перших дискретних (в силу політичної ситуації) змін 1919 р. Типологія ІНО в УСРР дозволяє виділити серед 13 ІНО тип «університетських спадкоємців» - КІНО, ХІНО, ОІНО, виходячи із основних параметрів спадковості: професорсько-викладацького складу, матеріальної бази, традицій навчальної і наукової роботи. Аналіз даних параметрів на матеріалах ОІНО дозволяє зробити висновок про те, що в «міжуніверситетський» період в Одесі й УСРР ОІНО став фактичним спадкоємцем НУ і сприяв збереженню і передачі ОДУ багатьох традицій університетської освіти і університетської науки. В той же час, процес формування ОІНО як самостійного навчального і наукового центру був багатоетапним, не завжди послідовним і відображав непрості пошуки новою владою форм і засобів в реалізації програми створення радянської вищої школи. Протягом 1920-х рр. в ОІНО, як і в усій вищій школі, відбулася «ера експериментування» у формах навчання, зявились оригінальні методики викладання, які торкнулися лекційної системи, оцінювання знань студентів, формування їх «самоуправління» на базі комсомольських і партійних організацій.
План
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
Вывод
У висновках підбито підсумки дослідження і здійснено їх узагальнення.
ОІНО являє собою визначений, конкретно-історичний вид ВНЗ педагогічного профілю в структурі вищої школи УСРР в 1920-ті рр. Поява даного виду освітнього закладу була обумовлена політико-ідеологічними, соціальними і культурними завданнями першого десятиліття радянської системи, що обумовило перехід до нового етапу радикальних перетворень після проведення перших дискретних (в силу політичної ситуації) змін 1919 р. Реформа вищої школи, що проведена керівництвом УСРР і відповідними органами в регіонах, здійснювалась в контексті загальної програми соціалістичних перетворень в СРСР. Не зважаючи на загальну спрямованість цих реформ, їх реалізація і конкретні форми проведення мали свою регіональну специфіку.
В УСРР на відміну від РСФРР дореволюційна система університетів була скасована. Головними спадкоємцями класичних університетів - Київського, Харківського і Новоросійського - стали в 1920-1921 рр. ІНО. Інші ІНО були створені на базі середньо-спеціальних навчальних закладів (Камянець-Подільський трансформувався зі створеного 1919 р. університету). Типологія ІНО в УСРР дозволяє виділити серед 13 ІНО тип «університетських спадкоємців» - КІНО, ХІНО, ОІНО, виходячи із основних параметрів спадковості: професорсько-викладацького складу, матеріальної бази, традицій навчальної і наукової роботи. Аналіз даних параметрів на матеріалах ОІНО дозволяє зробити висновок про те, що в «міжуніверситетський» період в Одесі й УСРР ОІНО став фактичним спадкоємцем НУ і сприяв збереженню і передачі ОДУ багатьох традицій університетської освіти і університетської науки. В той же час, процес формування ОІНО як самостійного навчального і наукового центру був багатоетапним, не завжди послідовним і відображав непрості пошуки новою владою форм і засобів в реалізації програми створення радянської вищої школи.
Форми організації навчання в ОІНО з опорою на досягнення дореволюційної освіти були рішуче відкинуті з перших часів встановлення радянської влади. Викладацькому складу рекомендували вивчати «передовий» досвід організації навчання Західної Європи й Америки, де, на думку партійного апарату, у галузі вищої освіти, було більше успішних досягнень, ніж у РСФРР. Протягом 1920-х рр. в ОІНО, як і в усій вищій школі, відбулася «ера експериментування» у формах навчання, зявились оригінальні методики викладання, які торкнулися лекційної системи, оцінювання знань студентів, формування їх «самоуправління» на базі комсомольських і партійних організацій.
Перехід більшої частини викладацького складу ОІНО на бік радянської влади відбувся в умовах збільшення державного фінансування вищої школи, що значно поліпшило їх матеріальне становище. Однак з середини 1920-х рр. посилився ідеологічний тиск на педагогічний штат ОІНО з боку владних структур. «Соціальні чистки» серед студентів і репресивні заходи відносно викладачів інституту негативно відобразилися на якості підготовки студентів.
Під час дискусії про ранню професіоналізацію студентів вищої школи влада залишалась на позиціях збереження уніфікації ВНЗ, відстоюючи її пріоритет. При цьому негативну роль щодо підготовки в ОІНО висококваліфікованих спеціалістів відігравала нестача навчально-методичної літератури як для українізованих структурних підрозділів інституту, так і для відділень національних меншин. ОІНО був одним із провідних центрів впровадження політики українізації, культурно-громадського життя та освіти в Україні. Заходи щодо політики коренізації навчального процесу сприяли підготовці кадрів як етнічної української інтелігенції, так і національних меншин (євреїв, німців).
Незважаючи на те, що спочатку ОІНО розглядався як суто педагогічний ВНЗ, науковий потенціал його викладачів спричинив виникнення науково-дослідницьких осередків. Внаслідок цього ОІНО почав відігравати роль провідної наукової інституції у краї. Для ОІНО, як і для решти новостворених ІНО, протягом другої половини 1920-х рр. був притаманний процес відокремлення історичних наук від суміжних гуманітарних дисциплін (філологічних, економічних тощо) у самостійний блок. Найбільшого розвою історична наука досягла в галузі україністики завдяки інтелектуальним і організаційним зусиллям академіка М. Слабченка.
Історія ОІНО дозволяє зробити висновок про те, що на зламі епох, в періоди радикальних трансформацій системи вищої освіти, багато форм, видів і методів керівництва вищою школою мають перехідний характер, обумовлений специфікою історичної ситуації. Аналіз таких явищ на прикладі історії ОІНО (спроби знищення традицій епохи класичних університетів, ліквідація самої університетської системи, жорстка політика у відношенні кадрів спеціалістів, яка спиралась на пріоритети «поза наукових» принципів тощо) орієнтує на врахування як позитивних, так і негативних аспектів історії вищої освіти.
Список литературы
1. Левченко В. В. От Новороссийского университета к Институту народного образования / В. В. Левченко // Записки історичного факультету. - Одеса, 1999. - Вип. 8. - С. 195-200.
2. Левченко В. В. Дослідження та викладання історії в Одеському інституті народної освіти / В. В. Левченко // Музей. Історія. Одеса : зб. тез доп. та повід. Другої наук.-практ. конф., присвяченої 45-річчю Одеського історико-краєзнавчого музею, 16-17 трав. 2001 р. - Одеса : Принт Майстер, 2001. - С. 116-118.
3. Левченко В. В. Історія в Одеському інституті народної освіти: викладання та дослідження / В. В. Левченко // Записки історичного факультету. - Одеса, 2002. - Вип. 12. - С. 232-240.
4. Левченко В. В. Організація та діяльність Одеської секції Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури при Одеському інституті народної освіти / В. В. Левченко // Записки історичного факультету. - Одеса, 2003. - Вип. 13. - С. 126-140.
5. Левченко В. В. До педагогічної та наукової діяльності М. Є. Слабченка в Одеському інституті народної освіти / В. В. Левченко // Проблемы славяноведения : сб. науч. статей и материалов. - Брянск : Изд-во Брянского гос. ун-та, 2003. - Вып. 5. - С. 179-186.
6. Левченко В. В. Новоросійський університет та Одеський інститут народної освіти: до проблеми спадкоємності традицій / В. В. Левченко // Харківський історіографічний збірник. - Х. : НМЦ «СД», 2004. - Вип. 7. - С. 102-108.
7. Левченко В. В. Викладання та дослідження археології в Одеському інституті народної освіти (1920-1930) / В. В. Левченко // Стародавнє Причорноморя : VI читання памяті професора П. О. Каришковського : мат. міжн. конф., 12-14 бер. 2004 р. / [редкол. : О. О. Радзіховська (голов. ред.) та ін.]. - Одеса : Астропринт, 2005. - С. 79-83.
8. Левченко В. В. Впровадження політики українізації в Одеському інституті народної освіти / В. В. Левченко // Інтелігенція і влада : громад.-політ. наук. збірник. - Одеса : Астропринт, 2006. - Вип. 8 [серія : історія]. - С. 127-139.
9. Левченко В. В. Ротація професорсько-викладацького складу з гуманітарних дисциплін в Одеському інституті народної освіти / В. В. Левченко // Науковий вісник / Одес. держ. економ. ун-т; Всеукр. асоц. молод. науковців [науки: економіка, політологія, історія]. - Одеса, 2006. - № 17 (37). - С. 140-152.
10. Левченко В. В. Спроба створення польського відділення при Одеському інституті народної освіти у 1920 році / В. В. Левченко // Поляки на півдні України. - Одеса - Ополє - Ольштин, 2006. - С. 186-188.
11. Левченко В. В. Исаак Абрамович Хмельницкий: адвокат, ученый, общественный деятель (к 145-летию со дня рождения) / В. В. Левченко // Одесса и еврейская цивилизация : сб. мат. V меж. науч. конф., 23-25 окт. 2006 г. / [редкол. : М. Рашковецкий, О. Ксендзюк]. - Одесса : Студия «Негоциант», 2007. - С. 110-127.
12. Левченко В. В. Володимир Якович Герасименко: доля та науково-педагогічна діяльність історика української літератури / В. В. Левченко // Науковий вісник / Одес. держ. економ. ун-т; Всеукр. асоц. молод. науковців [науки: економіка, політологія, історія]. - Одеса, 2007. - № 8 (45). - С. 203-214.
13. Левченко В. В. Організаційно-дослідницька діяльність вчених Одеси в наукових установах Всеукраїнської Академії наук / В. В. Левченко // Записки історичного факультету. - Одеса, 2007. - Вип. 18. - С. 244-255.
14. Левченко В. В. Із історії Новоросійського (Одеського) університету: професор Євген Олександрович Загоровський / В. В. Левченко // Науковий вісник / Одес. держ. економ. ун-т; Всеукр. асоц. молод. науковців [науки: економіка, політологія, історія]. - Одеса, 2007. - № 16 (53). - С. 184-197.
15. Левченко В. В. Єврейський відділ факультету соціального виховання Одеського інституту народної освіти в системі вищої школи УСРР (1920-1930 рр.) / В. В. Левченко // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри : мат. міжн. наук.-прак. конф., 26 жовт. 2007 р. - Одеса : «ВМВ», 2007. - С. 267-274.
16. Левченко В. В. «Философский пароход»: к вопросу о депортации одесских ученых в 1922 г. / В. В. Левченко // Проблемы славяноведения : сб. науч. статей и материалов. - Брянск : ООО «Ладомир», 2008. - Вып. 10. - С. 125-137.
17. Левченко В. В. Жінки-викладачі вищої школи Одеси (1917-1930-ті рр.): історико-науковий аспект / В. В. Левченко // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри : зб. наук. праць ІІ міжн. наук.-практ. конф., 10-11 квіт. 2009 р. / [відп. ред. М. І. Михайлуца]. - Одеса : «ВМВ», 2009. - С. 146-152.