Системний соціально-філософський аналіз відображених у книжній культурі Київської Русі історіософських ідей в межах категоріальної структури мислення цієї доби. Визначення етапів і особливостей процесу становлення філософії в давньоруському суспільстві.
Аннотация к работе
Актуальним її робила віра людини у спроможність відкрити закони історичного розвитку людства та побудувати таке суспільство, яке не знало б соціальних конфліктів, війн, інших катаклізмів. Різноманітні філософсько-історичні сентенції, структури, концепції, схеми і моделі суспільного устрою намагались визначити шляхи та засоби побудови ідеального буття, держави, “Утопії”, “Міста-Сонця”. Сформовані ідеологічні стереотипи мислення також глибоко впливали на уявлення про мету і сенс історичного розвитку людини, народу, суспільства. Важливість наукової розробки теми посилюється також необхідністю визначення та виокремлення основних рис, напрямків та тенденцій філософсько-історичного мислення давньоруського суспільства із загального процесу розвитку його філософсько-світоглядної думки у період Середньовіччя (ІХ-XIV ст.). Навіть особливою “модою” (за словами О.Ф.Лосєва) у вчених, які займались висвітленням минулого, стали користуватись такі категорії, як “історія”, “простір”, “час”, “людина”.Перший розділ “Проблеми вивчення історіософських ідей України в науковій літературі” складається з трьох підрозділів у яких на підставі аналізу літератури, де піднімаються історіософські питання вивчення ідей давньоруських мислителів та цього періоду загалом, показується розвиток уявлень про становлення філософського мислення, дається історіографія освоєння конкретних особливостей, специфіки категоріального апарату давньоруського соціуму. Українська філософська й громадсько-політична думка років революційної національно-визвольної боротьби (1917-1920 рр.) занурилася в аналіз своєї внутрішньої, психологічної, ментальної особливості, яка на поверхні свідомості виступила як прояв її специфічності відносно європейського цивілізаційного типу мислення. Здобутками цих років було виникнення потужної державницької школи в українській історіографії (Д.Дорошенко, В.Липинський, С.Томашівський), залучення до української національної ідеї суспільної свідомості Київської Русі (Д.Донцов), закладення основ української історико-філософської думки (Д.Чижевський), “українізація” марксистської філософсько-історичної концепції (В.Винниченко, М.Скрипник, М.Хвильовий, О.Шумський). Відмічаються історичні та методологічні труднощі формування предмету філософії історії в рамках філософського мислення та внесок в його розробку таких мислителів, як Дж.Віко, І.Гердер, Г.Гегель, Н.Я.Данилевський, О.Шпенглер, К.Ясперс тощо. Але з часом політичні, ідеологічні, етнокультурні традиції та особливості розвитку різних регіонів Римської імперії призвели до формування деяких відмінностей у поглядах на світ, суспільство, людину й історію.Дослідження процесу формування історіософських ідей показало, що в його основі лежали загальні принципи християнської світоглядної парадигми, а визначальне місце в їх зародженні відігравало прийняття й утвердження християнства. Подальший розвиток філософсько-історичного уявлення під упливом таких факторів, як поглиблення протистояння між західним і східним християнством, занепад і розпад єдиної Київської держави, відродження давньоруських язичницьких вірувань, набув міфологічних рис. Через аналіз основних історіософських категорій і процесу трансформації їх змісту були визначені три етапи розвитку філософсько-історичного мислення давньоруського населення: а) етап спонтанного визрівання історичного мислення та його окремих категорій; б) етап парадигматичного формування філософсько-історичного сприйняття християнсько-світоглядної картини буття; в) етап міфологізації філософсько-історичного мислення як наслідок трансформації християнської свідомості у ході її остаточної адаптації до нових умов розвитку після занепаду Київської Русі. Результати типологізації парадигматичних рис історіософських поглядів на основі категорій “простір”, “час”, “сенс життя” свідчать про більш глибоке єство давньоруської філософсько-історичної культури та надідеологічну єдність у ній елементів західно-і східнохристиянського історіософського мислення. Елементи історіософських поглядів нового світоглядного архетипу мислення, що почав формуватись на руїнах давньоруської культури, типологізовано відносно тих історичних процесів, які відбувались у цілому християнському світі та охопили культурні центри інших цивілізаційних регіонів.
План
2. Основний зміст роботи
Вывод
У дисертації узагальнено, обґрунтовано і вирішено проблему сутності історіософських ідей доби Київської Русі на існуючих матеріалах книжної культури. Дослідження процесу формування історіософських ідей показало, що в його основі лежали загальні принципи християнської світоглядної парадигми, а визначальне місце в їх зародженні відігравало прийняття й утвердження християнства. Подальший розвиток філософсько-історичного уявлення під упливом таких факторів, як поглиблення протистояння між західним і східним християнством, занепад і розпад єдиної Київської держави, відродження давньоруських язичницьких вірувань, набув міфологічних рис. Наслідком цього стало формування нового архетипу мислення. Значення цього культурно-історичного факту непересічне, оскільки саме він став світоглядним фундаментом розвитку української національної ідеї.
Окрім того, підсумовуючи викладене в дисертації, можна запропонувати такі узагальнюючі положення. -
1. Початок процесу зародження історіософських уявлень повязаний з виникненням у давньоруського населення основ державності в ІХ столітті, а згодом і прийняття Володимиром Великим християнства як державної релігії. Розквіт Київської Русі, її поступовий занепад та розпад у середині ХІІ століття визначали етапи утвердження нової віри та її історіософських засад у свідомості мислителів Давньоруської держави.
2. Через аналіз основних історіософських категорій і процесу трансформації їх змісту були визначені три етапи розвитку філософсько-історичного мислення давньоруського населення: а) етап спонтанного визрівання історичного мислення та його окремих категорій; б) етап парадигматичного формування філософсько-історичного сприйняття християнсько-світоглядної картини буття; в) етап міфологізації філософсько-історичного мислення як наслідок трансформації християнської свідомості у ході її остаточної адаптації до нових умов розвитку після занепаду Київської Русі.
3. Процес оволодіння самою історіософською парадигмою як на регіональному, так і на етноментальному й особистісному рівнях відзначається субєктивізацією. Цим доводиться хибність того вкоріненого уявлення, відповідно до якого процеси міфологізації суспільної свідомості та її ж субєктивізації протиставлялись і вважались антагоністичними.
4. Результати типологізації парадигматичних рис історіософських поглядів на основі категорій “простір”, “час”, “сенс життя” свідчать про більш глибоке єство давньоруської філософсько-історичної культури та надідеологічну єдність у ній елементів західно- і східнохристиянського історіософського мислення.
5. Елементи історіософських поглядів нового світоглядного архетипу мислення, що почав формуватись на руїнах давньоруської культури, типологізовано відносно тих історичних процесів, які відбувались у цілому християнському світі та охопили культурні центри інших цивілізаційних регіонів. Активізацію поганських впливів на культуру Русі ХІІ - ХІІІ століття позначено як “язичницьке відродження” та ідентифіковано в рамках теорії всесвітнього культурного відродження, розробленої в працях Й.Брагинського, В.Жирмунського, Н.Конрада, О.Лосєва, А.Меца, Ш.Нуцубідзе, В.Чалояна тощо.
6. Обсяг виділених понять “унія”, “утопія”, “гуманізм” своїм динамічним характером реалізує захований в їх культурно-історичних формах глибинний архетипний зміст. Просторовий катафатизм унії та часовий апофатизм утопії створили єдину напівреальну міфічну вісь координат, у центрі якої перебувала Людина. Реальне життя абсолютно сакралізовано і набуває стану, коли все сутнє може бути інтерпретовано як “диво”.
7. Виділені аспекти історіософського мислення мають тісний взаємозвязок з наступними процесами духовно-культурного розвитку українського народу в епоху пізнього Середньовіччя. Завдяки цьому відкриваються можливості проведення подальшої роботи щодо типологізації історіософських поглядів стародавніх українців.
Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях
1. Бабенко В. Апофатизм філософії історії України//Доповіді наукової конференції. Ч.І.-Львів: ТНВ ім. П.Могили, 1992. - С. 33 - 36.
2. Бабенко В. Апофатизм у контексті культури та його методологічне значення // Доповіді наукової конференції. Ч.ІІ. - Львів: ТНВ ім. П.Могили, 1993. - С. 70 - 71.
3. Бабенко В. Декалог канонічної “стійкості” російського православя та його критика // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, 2001. - №1. - С. 38 - 46.
4. Бабенко В. Історіософський зміст поняття “Руська земля” в книжній культурі Давньої Русі ХІ - ХІІІ ст. // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, 2001. - №2. - С. 150 - 159.
5. Бабенко В.М. Погляд на деякі ідеї “Слова о полку Ігоревім” у звязку зі змінами бачення історії Київської Русі // Словознавчі студії: Науково методичний збірник. - Словянськ: СДПІ, 2001. - С. 10 - 13.
6. Бабенко В. На зорі української філософської думки: митрополит Іларіон (деякі аспекти поглядів давньоруського мислителя в контексті християнських історіософських концепцій // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, 2002. - №2. - С. 40 - 47.
7. Бабенко В.М. На шляху до хрещення давньоруського суспільства (від Аскольда до Ярополка Святославича) // Наука. Релігія. Суспільство. - Донецьк, 2002. - №4. - С. 52 - 63.
8. Бабенко В. Феномен сучасної релігійності населення Східної України // IV наукова студентська конференція “Феномен сучасної релігійності - богословсько-філософський, історичний, соціологічний та правничий аспект”. - Львів: Інститут релігії та суспільствознавства, 2002. - С. 77 - 81.