Становлення та розвиток освіти та науки в Київській Русі - Курсовая работа

На сучасному етапі розвитку незалежної України, ми прослідковуємо таку тенденцію, що держава починає більше приділяти уваги власній історії та культурі. На протязі століть складалося так, що саме культура перебрала на себе роль продовжувача традицій, охоронця, гаранта самодостатності, незнищеності народу, і, як підсумок, всемогутнього стимулятора його енергії, самосвідомості, державо-і націєтворчості українців. Доба Київської Русі віками привертає увагу дослідників, тому що вона була важливою ланкою у формуванні сучасної української держави. Занепад держави поставив народ на грань апокаліпсису, а культуру на межу прірви. Ґрунтовними дослідженнями, що висвітлюють проблему становлення словянської писемності є праці С.О.Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Направлений патріархом Фотієм як місіонер до Моравії вести проповіді словянською мовою, він розробив якусь словянську абетку і, використовуючи її, переклав на словянську мову основні християнські книги для богослужіння. Чорноризець Храбр згадує про наявність у словян «свого» письма. Певний час ці два алфавіти існували паралельно на всій території розселення словян. Згадки про розвиток торговельних звязків із Візантією, повідомлення Никонівського літопису про похід київського князя Аскольда на Царгород і прийняття ним та його дружиною християнства в 60-ті роки ІХ ст. дає підстави припустити знайомство князя та його оточення з писемністю.Ціннісні ідеї освіченості були викладені, зокрема, ще й Констянтином Філософом у його «Прогласії» (ІХ ст.) - творі, який був написаний очевидно, до 869 р. Констатація вартісності, доленосності для народу писемності, книг як основи освіти подані у Констянтина Філософа образно і у влучному порівнянні: «Так як без світла не буває радості для ока, що жадає світ побачити, бо ж все прекрасне є незавжди видиме, так і душа, не знаючи писемності, не відає про суть Закону Божого…» [7, 27]. Таким чином, можна вважати, що у літописі повідомляється, що до школи брали не всіх дітей, а тільки «нарочитих мужів», тобто старших дружинників князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священників, а для того, щоб виростити з них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати відносини із Візантією та іншими країнами [11, 97]. Утворюються три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священників); світська школа домашнього навчання (переважно для купецького й ремісничого населення міст) [17, 43]. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав року 1037 створює школу, яка продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу [17, 44-45]. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі: майбутній митрополит Іларіон, посадники Остромир та Ратибор, кодифікатори Коснячко й Никифор Киянин, діти самого Ярослава, з десятьох шляхетних іноземців - претендентів на корони королів.Однією з найважливіших серед філософських ідей, відтворених у «Ходінні», слід назвати вписаність історії Київської Русі у всесвітню християнську історію [18, 45]. В західноєвропейській культурі переважно реалізується «платонівсько-арістотелівська лінія філософії», яка, згідно з канонами наукового мислення, прагне до істини незалежної від людини і людства. Співвідношення «істиного слова» і «доброго діла» вирішується на користь пріоритетного значення добрих справ, завдяки яким людині надається можливість наблизитися до Бога. «…Коли каган наш Володимир … у дні свої жив і землю свою пас правдою, мужністю навідав його Всевишній, глянуло на його всемилостиве око благого Бога, і возсіяв розум у серці його … зажадав він серцем, загорівся духом, щоб і собі стати християнином і землю свою до християнства повернути» - повідомляється у «Слові» [5, 46]. Отже, в період становлення філософської думки в Київській Русі для неї були характерні різні підходи до осмислення сутності людини, сенсу її буття.Культура Київської Русі ІХ - середини ХІІІ ст. засвідчує, що вона була одним із найпомітніших явищ Європейської середньовічної цивілізації. За своїм багатством і художньою довершеністю давньоруська культура в пору розквіту не тільки не поступалася, але в окремих галузях і переважала культуру країн Центральної і Західної Європи. Феномен її подиву гідного піднесення часто пояснюють прилученням Русі до культурних надбань Візантії, Хозарії, скандинавських і західноєвропейських країн. Виходячи з вищесказаного хочемо констатувати, що не одне покоління істориків приділяло значну увагу проблемі писемності, освіти та науки Київської Русі. Ми намагалися всебічно розглянути питання писемності, адже воно є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу.