Сутність терміну "куркуль" та особливості його використання в працях Карла Маркса. Політико-ідеологічне обґрунтування теорії і практики ліквідації "куркуля" за радянських часів. Аналіз усталеної в історіографії статистики кількісного складу господарств.
Аннотация к работе
Сталінська теорія і практика «наступу на куркуля»Термін «куркуль» використовував К. Маркс, але у контексті виявлення соціально-економічних суперечностей розвитку земельної общини. Для другої половини XIX століття соціальний тип «куркуля» не мав ідеологічного навантаження, а тим паче політико-антагоністичного змісту, хоча потрапив до марксистської соціології. Етимологічно і соціально тому часу пасував інший термін - «мироїд», тобто власник селянського двору з виразними самостійницькими та підприємницькими ознаками, який економічно і функціонально виокремлювався серед общинників. Занепад поземельної общини і земельної громади в Україні, особливо після столипінської реформи, загострення соціальних проблем, зумовлених Першою світовою війною, а з іншого боку радикалізацією політичних вимог лівих партій, актуалізували теоретичні і практичні аспекти функціонування куркульських господарств. Політичні партії, навіть соціалісти-революціонери, тримали селян подалі від джерел майбутньої влади, виголошуючи лише обіцянки, революційні гасла, заклики.
Жовтневий переворот 1917 р. і подальші аграрні перетворення в Україні виявилися для «куркуля», а насправді - для підприємливих селян, періодом драматичних і трагічних випробувань, незвичної соціально-трудової адаптації, поневірянь і матеріально-майнових втрат. Ліквідація приватної власності на землю, проголошена більшовицьким Декретом про землю у 1917 р., започаткувала політику повзучого економічного обмеження заможного селянства, господарств фермерського типу. Більшовицький закон про соціалізацію землі від 5 лютого 1920 р. фізично обмежив приватне селянське землеволодіння за регіональними нормами наділу. Відбувся «червоний переділ» землі, тобто її більшовицький перерозподіл за ідеологічним принципом соціальної справедливості: забрати земельні лишки у «куркуля» і розподілити їх поміж люмпенізованого селянства. А так звані «лишки» були земельною власністю, купленою українським селянином після скасування кріпацтва. Більшовицька соціалізація землі разом із продрозверсткою стали основними причинами селянського повстанського руху на початку 1920-х рр.
В українській історіографії достатньо вичерпно висвітлено період воєнного комунізму і обставини переходу до непу, тобто зміна тактики і стратегії соціально-політичних відносин влади і суспільства. Голод та економічна криза змусили більшовиків до поступок, які стосувалися і селян, тому що вони були основними виробниками сільськогосподарської продукції, особливо хлібних культур. Внутрішні «економічні санкції» влади проти куркулів нівелювали, але тактичну лінію стосовно їх економічного обмеження не скасовували (збереження класового підходу до членства в кооперації, класовий принцип оподаткування і кредитування, регулювання орендних відносин і створення дрібних промислових підприємств на селі, розподіл технічно-агрономічних засобів тощо). Поземельні права заможних селян, навіть колишніх поміщиків, гарантував Земельний кодекс УСРР 1922 р. Селяни, якщо не мали юридично - правових обмежень (судимість, позбавлення виборчих прав), користувалися правами громадян УСРР і були субєктом соціально-трудових відносин у земельних громадах та загалом у суспільстві.
Відносний економічно-фінансовий лібералізм стосовно «куркульства», що функціонував в умовах непу, був вимушеним, позаяк заможні селяни сплачували податки, наповнювали доходну частину бюджету, забезпечували країну продовольством, стабілізуючи внутрішній ринок. Обєктивні обставини домінували над субєктивними, партійно-номенклатурними, хоча окремі члени політбюро ЦК ВКП(б) виголошували «політичну волю» стосовно радикалізації ставлення до «куркулів» і «куркульської ідеології». Допоки засади непу мали підтримку більшості партійної номенклатури, особливо з боку М. Бухаріна з його теорією «вростання» куркуля в соціалізм, а насправді - максимального використання економічного потенціалу заможних господарств, доти «куркулю» дозволяли «збагачуватись» і спокійно працювати.
В економічній літературі 1920-х рр., яка стосувалася проблем соціально - економічної диференціації села і селянства, переважали кілька підходів. Представники сектору сільськогосподарської статистики ЦСУ УСРР (М. Гуревич та інші) вивчали селянські господарства з позиції диференційованого оподаткування, тому виокремлювали кілька груп за наявністю обєктів господарювання (земля, майно, реманент, худоба). Політично-ідеологічна складова була присутня, але через застосування класово-формаційного принципу висвітлення суспільно-економічних відносин. Одні дослідники називали кілька соціально - економічних типів селянських господарств: «заможне селянство», «велике експлуататорське господарство», «куркульські господарства», «клас фермерів»1. Розглядаючи еволюцію форм господарювання, Г. Хрящева виділила ознаки «соціальної формації»: багатоземельне господарство з наявністю робочої, продуктивної і значної кількості дрібної худоби, використання оренди і найманої праці, торгових і промислових підприємств.