Соціальне страхування від безробіття в Україні в 20-ті роки XX сторіччя - Реферат

Соціальне страхування від безробіття в Україні в 20-ті роки XX сторіччя Безробіття - невід’ємне явище будь-якої сучасної держави з ринковою економікою. Серед нормативних актів, покликаних врегулювати та вирішити дану проблему, важливе значення має, прийнятий у березні 2000 р. Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”, який переважно визначає умови, порядок та розміри допомоги безробітним, передбачає для них певні пільги та гарантії. Будучи започаткованим ще з приходом більшовиків до влади, соціальне страхування від безробіття свого подальшого розвитку набуло в 20-ті рр. ХХ ст. в умовах нової економічної політики. ХХ ст. коло осіб, які підлягали страхуванню, було значно розширене, однак так і не розповсюджувалося на сільськогосподарських та домашніх працівників, а також на деякі категорії державних службовців3. Напівблагодійний та напівстраховий характер мала так звана Гентська система, за якою допомога безробітним надавалася спільно профспілками, муніципалітетами та державою. Першим нормативним актом радянської влади, яким здійснювалося правове регулювання страхування від безробіття було Положення ВЦВК і РНК “Про страхування на випадок безробіття” від 11 грудня 1917 р. Його дія поширювалася на всю територію Російської Республіки і на всіх осіб, зайнятих по найму в усіх галузях праці, незалежно від віку і статі, характеру роботи, а також від того, у кого вони працювали за наймом: в державних, приватних, громадських установах чи у приватних осіб. На дію Положення не могли розраховувати лише ті, регулярний заробіток яких перевищував триразову середню заробітну плату робітників даної місцевості, встановленої місцевими чи обласними радами професійних спілок5. Відповідно до Положення безробітними не могли бути визнані особи: позбавлені роботи без втрати заробітку; позбавлені заробітку внаслідок страйку; визначені місцевою касою безробітних чи уповноважених нею органів як такі, що без поважних причин залишили попередню роботу і не приступили до нової, або ж такі, що не потребують допомоги в даний час. Розмір внесків наймачів у фонд безробітних визначався у відсотках до заробітної плати і встановлювався єдиним для всієї Росії Центральною комісією страхування безробіття в обсязі не менш трьох відсотків, згідно з даними, що надавалися Всеросійською радою професійних союзів. Серед них: заявляти протягом тижня про кожну особу, найняту чи звільнену; подавати зведені відомості за формами, встановленими Центральною комісією страхування безробіття, про суму заробітку кожного працівника; предявляти особам, уповноваженим на те комітетом каси безробітних необхідні документи, рахунки, записи і книги, що підтверджують вказані дані. Початок виплати допомоги визначався Центральною комісією страхування безробіття, що відкривала асигнування на це місцевій касі. Розміри ж страхових внесків, в залежності від ступеня шкідливості підприємства, встановлювалися особливими постановами Ради Народних Комісарів. Серед осіб, що користувалися правом на допомогу з причини безробіття, були: а) безробітні з числа робітників і службовців, віднесені до 1 категорії безробітних; безробітні члени профспілок із числа робітників, віднесені до ІІ категорії безробітних; безробітні 18-річного віку; безробітні з числа звільнених із РСЧА в запас, довготермінову відпустку та зовсім від служби, й особи, яких забезпечено порядком соціального страхування через інвалідність, в разі відновлення працездатності шляхом протезування або перенавчання, - всі незалежно від довгочасності роботи в наймах; б) безробітні члени профспілок із числа робітників, віднесені до III категорії безробітних, при умові роботи в наймах протягом не менше 6 місяців перед безробіттям; в) безробітні члени профспілок із числа службовців, віднесених до II або III категорії безробітних, при умові роботи в наймах протягом не менше 24 місяців перед безробіттям; г) всі інші безробітні при умові роботи в наймах протягом не менше 36 місяців перед безробіттям.