Опис страждань у розлуці з коханим як алегорія душі, відокремленої від Бога, у творчості індійського середньовічного автора Маліка Мухаммада Джаясі. Прийоми зображення різноманітних станів природи, особливостей кожного з місяців у поемі "Падмават".
Аннотация к работе
Інститут філології КНУ імені Тараса Шевченка, м.Поетична спадщина Маліка Мухаммада Джаясі (1495?-1542?), творчість якого визнається в Індії найбільш яскравим зразком поезії середньовічних суфіїв у руслі течії бгакті (бгакті, гін. Водночас індійські літературознавці розглядають її насамперед як твір, у якому розвиток сюжету і взаємодія персонажів символічно ілюструє містичний шлях індивідуальної душі людини (атма) до зєднання зі Світовою Душею, Абсолютом (параматма). Через зображення звичайного, земного кохання з усіма його пристрастями й негараздами, автор прямує разом із читачем до розуміння іншої, божественної любові, яка і є справжньою і непідвладною мінливій долі. В індійській класичній літературі, з огляду на канони якої автор створював своє оповідання, любовні переживання традиційно прийнято поділяти на такі, що виявляються у формі санйог (єднання закоханих) і війог (страждання закоханих у розлуці). Поет Рамнареш Тріпатхі (1889-1930) так висловлюється про істинні, очищаючі переживання серця в розлуці: "Розлука - це рух любові, що прокинулася, а єднання - глибокий сон" [4, с.