Вивчення синтаксису тюркських мов. Класифікація іменникових та об’єктних словосполучень Баскакова. Використання положень формальної логіки при дослідженні граматичних явищ. Визначення семантичних та формальних особливостей системи турецьких відмінків.
Аннотация к работе
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наукРоботу виконано на кафедрі тюркології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Емірова Аділе Мемедівна Таврійський національний університет імені В.І.Вернадського, професор кафедри російської мови кандидат філологічних наук, доцент Акмолаєв Енвер Сеїдаметович Кримський державний індустріально-педагогічний інститут, доцент кафедри кримськотатарської мови та літератури Інститут мовознавства імені О.О.Потебні НАН України Захист відбудеться “4” березня 2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.33 Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м.Це підтверджується тим фактом, що протягом усієї історії вивчення турецької мови у світовій тюркології вийшла друком лише одна монографія, присвячена безпосередньо синтаксису словосполучень турецької мови - наукова розробка О.М.Баскакова “Словосочетание в турецком языке” (1974), яка носить характер структурного дослідження. Загалом можна сказати, що автор досяг поставленої мети: йому вдалося виділити переважну більшість структурних типів словосполучень, які існують у турецькій мові. Крім цього, С.С.Майзель повторив багато помилок, які існували в тюркології ще до нього, зокрема диференціював посесивний та релятивний ізафети на основі експліцитних морфологічних показників - ізафети, які фактично є одним типом словосполучень; виділяв так званий якісний ізафет, якого в турецькій мові насправді не існує і т.д. Таким чином, актуальність пропонованого дослідження визначається недостатнім опрацюванням у синхронному плані структурного аспекту (плану форми) словосполучень, а також фактичною відсутністю спеціальних наукових праць, присвячених дослідженню словосполучень у семантичному аспекті (плані змісту), та відсутністю наукових розробок, які досліджували б різноманітні аспекти співвідношення плану змісту (семантики) та плану форми (експліцитного оформлення) словосполучень у сучасній турецькій мові. Метою дисертаційного дослідження є визначення особливостей системи мікросинтаксису турецької мови, що полягає в створенні структурно-семантичної класифікації словосполучень на основі їх глибинної структури.У першому розділі “Історія дослідження теорії словосполучення” методом критики джерел проводиться аналіз монографій, наукових праць та статей, присвячених розробці теорії словосполучення в загальному мовознавстві та турецькій мові. У східноєвропейському мовознавстві розвиток теорії словосполучення повязаний передовсім з іменем російського мовознавця О.Х.Востокова (Остенека), який уперше ввів у науковий обіг термін “словосполучення”; названий науковець розробив багато актуальних питань теорії словосполучення, зокрема проблему керування (передовсім прийменникового). Після О.Х.Востокова російська мовознавча наука також почала піддаватися впливу формально-логічного напрямку (див., наприклад, праці М.І.Греча), унаслідок чого дослідження на предмет теорії словосполучень відновилися лише наприкінці ХІХ століття. Більшість з перелічених науковців виділяли словосполучення в окремий синтаксичний клас, намагаючись якомога повніше розмежувати всі можливі їх типи, хоча принципи диференціації розглядуваної синтаксичної одиниці та відмежування її від речення істотно різнилися залежно від підходу того чи іншого науковця. Основними з цих підходів були: а) абсолютизація словосполучень і долучення до них навіть речень (Ф.Ф.Фортунатов, І.Ріс та ін.); б) інтерпретація теорії словосполучення як вчення про другорядні члени речення (О.О.Шахматов та ін.).Словосполученням визнається квантитивно нелімітована мінімальна смислова та структурна одиниця синтаксису, яка складається з двох чи більше повнозначних слів, поєднаних субординаційним синтаксичним звязком, і яка має специфічну імпліцитну та експліцитну будову. Інтеграція типів турецьких словосполучень відбувається відповідно до їх семантичної наповненості на основі трьох типів субординаційного синтаксичного звязку - узгодження, керування та прилягання. Керування визначається як синтаксичний звязок, що виникає між стрижневим компонентом дієслівного походження та залежним словом за наявності між ними відношень дія > обєкт дії. Типи субординаційного синтаксичного звязку в імпліцитній або експліцитній формі є реалізаторами семантичної наповненості словосполучення; відтак кожний з них, з одного боку, слугує для реалізації певної універсальної семантичної категорії, а з іншого - співвідноситься з набором морфологічних показників (відмінкових афіксів та релятивних формантів) або їх відсутністю. Інтеграція зазначеного типу словосполучень здійснюється на основі субординаційного синтаксичного звязку узгодження.