Шлюбний договір - Реферат

Строк дії, зміна умов договору.

Зміст

Вступ

1. Поняття шлюбного договору

2. Укладання шлюбного договору

Вступ

Сімейне право - це галузь права, сукупність правових норм, які регулюють охороняють особисті й повязані з ними майнові відносини громадян, що виникають із шлюбу та належності до сімї.

Основним нормативно-правовим актом у цій галузі є Сімейний кодекс України, який був прийнятий 10 січня 2002 року і набрав чинності 1 січня 2004 року.

Сімейний кодекс - це той закон, який надійно захищає новонароджене дитя, забезпечує людині можливість реалізації природних прав на шлюб, на сімю, на материнство та батьківство, на особисте виховання своїх дітей, на спільне проживання з ними, а також сприяє виконанню сімєю різноманітних соціальних функцій. СК України складається з 7 розділів, 292 статей.

У ст. 21 СК України вперше дається законодавче поняття шлюбу, у якому лаконічно сформульовані основні ознаки шлюбу. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Розтавити всі крапки над «і» шлюбним контрактом - цілком нормальне явище на Заході, якому завжди був властивий здоровий меркантилізм. Таких прикладів сила-силенна. Там уже нікого не лякає словосполучення «шлюбний контракт» і ніким не трактується як прояв недовіри. У нас же досі до нього ставляться як до модної «західної штучки» і реагують гамою найрізноманітніших емоцій: «То виходить, ти мене не любиш! То виходить, ти мені не довіряєш! То ми ще не одружилися, а ти вже думаєш, що буде при розлученні!» і т.д. Зате потім, коли доходить до реального розлучення, хтось стогне, що його пограбували, обдурили, залишили ні з чим...

1.

Поняття шлюбного договору.

Розтавити всі крапки над «і» шлюбним контрактом - цілком нормальне явище на Заході, якому завжди був властивий здоровий меркантилізм. Таких прикладів сила-силенна. Там уже нікого не лякає словосполучення «шлюбний контракт» і ніким не трактується як прояв недовіри. У нас же досі до нього ставляться як до модної «західної штучки» і реагують гамою найрізноманітніших емоцій: «То виходить ти мене не любиш! То виходить, ти мені не довіряєш!». Зате потім, коли доходить до реального розлучення, хтось стогне, що його пограбували, обдурили, залишили ні з чим…

Вперше інститут шлюбного контракту був передбачений Законом України від 23 червня 1992 р. „Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сімю України”, згідно з яким до КПШС було включено ст. 27-1, що дає право особам, які укладають шлюб, «за власним бажанням укласти угоду про вирішення питань життя сімї і передбачити майнові права й обовязки членів подружжя». Через рік, 16 червня 1993 року, вийшла постанова Кабінету міністрів України «Про порядок укладання шлюбного контракту», яка регулює основні питання, повязані зі складанням цього документа.

Шлюбний договір - це угода, що укладена особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також між подружжям для врегулювання їхніх майнових відносин. Він охоплює низку окремих пунктів (угод), що стосуються різноманітних сторін життя сімї, тому дії там можуть передбачатися найрізноманітніші: передати майно у власність, надати кошти на утримання одного з батьків, створити умови для належного виховання дітей, покарати за подружню невірність (компенсація моральної шкоди) тощо. Єдиної форми для документа немає, він може складатися як з одного пункту, так і з кількох сторінок, із докладним, вичерпним і розгорнутим описанням умов.

Порядок укладання шлюбного контракту визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. У літературі питання про правову природу цього договору (до прийняття СК у сімейному законодавстві вживалося поняття "шлюбний контракт") є дискусійним. Одні автори (М. Антокольська, А. Іванов, І. Дзера) вважають, що цей документ є цивільно-правовим договором. О. Дзера і Т. Ариванюк зазначають, що подібне твердження фактично межує з помилковим тлумаченням чинного законодавства. На їх погляд, є підстави розглядати цей документ як сімейно-правовий договір, якому притаманні усі ознаки цивільно-правового правочину. Проте зазначені автори суперечать самі собі, оскільки водночас підкреслюють, що згідно з загальною характеристикою шлюбного договору його належність до сімейного права є природною, юридично логічною і доцільною. І усе це свідчить про правову доцільність врегулювання питань, повязаних зі шлюбним договором, нормами сімейного законодавства.

Є. Ульяненко вважає, що шлюбний договір за своєю правовою природою є особливим видом цивільного договору, специфіка якого полягає в тому, що його субєктний склад визначається сімейним правом, а предметом регулювання є майнові відносини, основу яких становлять відносини власності. З наведеним твердженням не можна погодитись. Шлюбний договір регулює не тільки відносини власності між подружжям, а й їх майнові права та обовязки як батьків (ч. 2 ст. 93 СК). Згідно з ч. 1 ст. 99 СК дружина і чоловік можуть передбачити у шлюбному договорі додаткові умови надання утримання одним з подружжя другому з них. Правовий режим майна подружжя також має сімейно-правовий, а не цивільно-правовий характер.

1. Жилінкова зазначає, що шлюбний контракт є єдиним подружнім договором, вступ якого в силу повязаний з іншим юридичним фактом - реєстрацією шлюбу. Водночас вона погоджується з М. Анкжольською, яка, як вже зазначалося, відносить шлюбний договір до цивільно-правових договорів. Уявляється, що шлюбний договір за своєю природою є сімейно-правовим договором. Його субєктами є лише подружжя. Набранню чинності шлюбним договором, як зазначають деякі автори, мас передувати укладення шлюбу, тобто у цьому разі дістає вияв похідність регулювання майнових сімейних відносин від регулювання особистих немайнових відносин, що характерно для відносин, які регулюються сімейним правом. Регулювання шлюбним договором шлюбних відносин між подружжям спрямоване на виконання завдань, передбачених ч. 2 ст. 1 СК.

Набрання ж чинності цивільно-правовим договором не залежить і не є похідним від правового регулювання особистих відносин між його учасниками. Правове регулювання відносин, що виникають на підставі цивільно-правових договорів, має відповідати загальним принципам цивільного законодавства, передбаченим ст. З ЦК, і не спрямоване на виконання завдань, наведених у ч. 2 ст. 1 СК.

Між членами сімї можуть також укладатися цивільно-правові договори (наприклад, договори дарування, купівлі-продажу, позички тощо). Однак вони на відміну від шлюбного договору не залежать від сімейно-правового становища їх учасників.

Водночас шлюбний договір є різновидом правочину. Тому для його дійсності, крім спеціальних умов, передбачених гл. 10 СК, необхідне додержання усіх умов чинності правочину, передбачених частинами 1-5 ст. 203 ЦК.

2. Укладення і зміст шлюбного договору

Як вже зазначалось, згідно з ч. 1 ст. 92 СК шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Таким чином, чоловік і жінка, які прагнуть укласти шлюб, не зобовязані укладати шлюбний договір до шлюбу, оскільки це вони можуть зробити в будь-який момент, перебуваючи у шлюбі.

Водночас надання подружжю права укладати шлюбний контракт у період шлюбу, вносити зміни до нього може призвести до ускладнення правового режиму майна подружжя, збільшення кількості спорів між подружжям та створення додаткових труднощів для розгляду судами. Постійні зміни правового режиму майна подружжя здатні лише дестабілізувати майнові відносини між подружжям. Прихильники динаміки умов шлюбного контракту можуть зауважити: недопустимість внесення змін до шлюбного контракту є обмеженням права подружжя визначати правову долю майна, що буде набуватися подружжям у період шлюбу. Насправді все навпаки, адже практично кожний шлюбний контракт містить відхилення від встановленого закону принципу спільності майна, що буде набуватися подружжям в період шлюбу. Більш того, укладаючи шлюбний договір, чоловік і жінка фактично відмовляються від своїх прав на майбутній період, що певною мірою є добровільним обмеженням своєї правоздатності. Усе це свідчить про певну вразливість введеного в СК України положення про внесення змін до шлюбного контракту в період шлюбу.

Якщо у шлюб вступають неповнолітні особи або одна з осіб, які одружуються, є неповнолітньою, вони набувають повної цивільної дієздатності з моменту його реєстрації (ч. 2 ст. 34 ЦК). Тому для укладення між ними шлюбного договору після реєстрації шлюбу згода на це батьків або піклувальників (піклування при вступі у шлюб неповнолітнього припиняється) не потрібна. На укладання ж шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальників, засвідчена нотаріусом.

Шлюбний договір має укладатися у письмовій формі і нотаріально посвідчуватись (ст. 94 СК). Це ж положення передбачене п. 6 Порядку укладення шлюбного контракту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 1993 р. № 45. При нотаріальному посвідчені шлюбного договору треба керуватись Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 18 червня 1994р. № 18/5. Шлюбний договір має укладатись у трьох примірниках. Він може бути укладений у присутності трьох свідків. Така можливість передбачена зазначеною Інструкцією.

Як вже зазначалося шлюбний договір може бути укладений і до реєстрації шлюбу. Такий договір набирає чинності у день реєстрації шлюбу, а шлюбний договір, укладений подружжям, - у день його нотаріального посвідчення.

Однак при укладанні шлюбного контракту не можна: - зобовязати одного з членів подружжя заповідати належне йому майно особі чи кільком особам, на яких вкаже інший член подружжя;

- обмежувати право чоловіка (жінки) на звертання до суду по захист своїх прав;

- ставити одного з членів подружжя у вкрай несприятливе чи протизаконне становище (наприклад, не можна вносити в шлюбний договір пункт про відмову одного з членів подружжя від аліментів);

- не припускається одностороння відмова від виконання шлюбного договору чи одностороння його зміна.

3. Зміст шлюбного договору

Зміст шлюбного договору регулюється ст. 93 СК.

У шлюбному договорі встановлюється: - загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обовязків;

- чинність договору або окремих його умов ( прав та обовязків) і після припинення шлюбу;

- порядок зміни умов договору.

А також визначається майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сімї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у звязку з реєстрацією шлюбу.

Законодавець надав право сторонам домовитися: - про непоширення щодо майна, набутого ними за час шлюбу, спільної сумісної власності і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них;

- про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу;

- використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб;

- включення до шлюбного договору будь-яких інших умов щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства; про проживання у житловому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю або їхніх родичів.

Якщо у звязку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим з подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї.

- Про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором.

Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та строки виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обовязку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

- умови утримання та ремонту спільного і роздільного майна;

- у шлюбний договір можна внести умови немайнових питань життя6 вибір прізвища при одруженні, визначення імені, прізвища і по батькові дітей, способи їх виховання тощо.

Звісно, можназ допомогою шлюбного договору зобовязати чоловіка щороку возити дружину на Гаваї, а дружину - щоранку готувати гарячий сніданок. Тільки хто контролюватиме виконання таких зобовязань?

У п. 2 Порядку укладання шлюбного контракту йдеться про те. що сторони можуть передбачити у ньому угоду про немайнові, моральні та особисті зобовязання. Про це пишуть і деякі автори. Однак ст. 27-1 КПШС встановлювала, що у шлюбному контракті можна передбачити лише майнові права та обовязки подружжя. Тому доводиться констатувати, що у даному разі Кабінет Міністрів України вийшов за межі своїх повноважень, встановивши правила, які суперечили КПШС. Крім того, у зазначеному Порядку не визначені правові санкції, які можуть наставати за невиконання передбачених шлюбним контрактом немайнових і особистих зобовязань, тобто закріплені у ньому положення не мають правового характеру.

І. Жилінкова, посилаючись на закордонну практику, свого часу зазначала, що у шлюбному контракті дружина і чоловік можуть передбачити кількість дітей, які у них будуть. Ця умова не має правового характеру, оскільки недодержання її не породжує жодних правових санкцій. Пізніше І. Жилінкова змінила свою точку зору, дійшовши висновку, що відповідно до законодавства України предметом шлюбного контракту можуть бути лише майнові права та обовязки.

Якщо ж вести мову про включення до шлюбного договору особистих немайнових зобовязань, то треба не забувати й про санкції за їх порушення. Наприклад, той з подружжя, хто визначений судом винним у розлученні, мав би сплачувати другому з них аліменти незалежно від цого працездатності та потреби у матеріальній допомозі.

Стаття 93 СК також передбачає, що у шлюбному договорі можуть бути закріплені майнові права та обовязки. У ч. З цієї статті прямо зазначено, що шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між подружжям, а також між ними та дітьми. У ст. 93 СК досить докладно розкрито зміст шлюбного договору. Так, ним можуть регулювалися майнові відносини між подружжям, визначатися їх майнові права та обовязки, майнові права та обовязки подружжя як батьків. Останнє положення означає, що у шлюбному договорі можуть передбачатись регулювання майнових відносин між батьками та дітьми, а також визначатись обовязки батьків щодо утримання дітей.

Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, встановлених СК, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК).

Це положення відповідає ч. 8 ст. 7 СК, у якій закріплені загальні принципи регулювання сімейних відносин і згідно з якою дане регулювання має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сімї.

Положення ч. 4 ст. 93 СК відповідає ч. З ст. 51 Конституції й обумовлене імперативним характером статтями 75 і 180 та правил ч. 5 ст. 97 СК. Питання про те, як розуміти положення ч. 4 ст. 53 СК, відповідно до якого шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, можна пояснити, порівнявши цю частину з ч. 5 ст. 97 СК, яка передбачає, що сторони можуть включати до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Згідно з ч. 5 ст. 93 СК за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації. Це положення викликає заперечення. Адже така передача другому з них за шлюбним договором у власність нерухомого та іншого майна, право на яке не ставить одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище й не суперечить моральним засадам суспільства. Будь-який субєкт права (фізична, юридична особа, держава) може передати за договором іншому субєкту право власності на нерухоме та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Власник має право володіння, користування та розпорядження належним йому майном (ст. 41 Конституції; ч. 1 ст. 4 Закону України "Про власність"; ч. 1 ст. 317 ЦК). Тому умови шлюбного договору, які обмежують право власника розпоряджатися належним йому нерухомим та іншим майном, право на яке підлягає державній реєстрації, роблять договір недійсним, оскільки у такому разі він обмежує конституційні права (ч.2 ст. 22 Конституції) і правоздатність (ст. 27 ЦК) власника. Як слушно зазначає Є. Ворожейкін, якщо право та інтерес громадянина порушуються, вони мають захищатися суспільством незалежно від ступеня близькості, що повязує субєктів.

Основним змістом шлюбного договору є встановлення правового режиму майна подружжя. Дружина і чоловік можуть змінити режим як роздільного, так і спільного майна.

Стаття 97 СК передбачає, що у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передають для використання на спільні потреби сімї, а також правовий режим майна, подарованого їм у звязку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть передбачити, що на маймо, набуте ними за час шлюбу, не поширюється правовий режим спільної сумісної власності подружжя і воно вважається спільною частковою або особистою приватною власністю.

Наведене положення викликає деякі заперечення. Насамперед треба звернути увагу на те, що вживання терміна "особиста приватна власність", як вже зазначалось, не відповідає чинному законодавству. Частина 2 ст. 41 Конституції передбачає існування права приватної, а не особистої власності. Це ж положення закріплене у ч. 4 ст. 2 Закону України "Про власність" і ст. 325 ЦК. Крім того, навряд чи можна усе майно, набуте за час шлюбу, вважати особистою приватною власністю кожного з подружжя. Таке положення можна, звичайно, передбачити у шлюбному договорі. Однак реалізувати його на практиці навряд чи можливо.

Як випливає зі змісту ст. З СК, характерною ознакою сімї є спільне проживання осіб, які повязані спільним побутом і мають взаємні права та обовязки. Тому дуже важко, а часом навіть неможливо встановити, яке майно, набуте за час шлюбу, належить кожному з подружжя.

Подружжя може у шлюбному договорі обмежити дію режиму спільності майна на окремі предмети, передбачивши, наприклад, що вклади, внесені до банківської (кредитної) установи на імя одного з подружжя, належать кожному з них. Речі, повязані з фаховою діяльністю подружжя (наприклад, стоматологічне крісло чоловіка-стоматолога).це власність того з подружжя, предметом професійної діяльності якого вони є.

У шлюбному договорі може бути змінене правило ст. 62 СК, яке передбачає, що якщо майно, яке належить одному з подружжя, за час шлюбу істотно збільшиться у своїй вартості внаслідок спільних трудових або грошових затрат чи затрат другого з подружжя, у разі виникнення спору воно може бути визнане рішенням суду обєктом права спільної сумісної власності. Може бути також закріплено положення про те, що правовий режим цього майна не змінюватиметься, тобто воно належатиме тому з подружжя, хто був його первісним власником, або дружині та чоловіку на праві спільної часткової власності у нерівних частках.

Відповідно до ч. 3 ст. 97 СК сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі й у разі розірвання шлюбу. А згідно з ч. 4 цієї статті у шлюбному договорі може бути передбачене використання належного подружжю або одному з них майна для забезпечення потреб їх дітей, а також інших осіб.

Як вже зазначалось, згідно з ч. 5 ст. 97 СК дружина і чоловік можуть включити до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. Таким чином, ч. 5 ст. 97 СК надає подружжю широкі можливості для регулювання їх майнових прав та обовязків під час укладення шлюбного договору. Дружина і чоловік можуть змінити правовий режим не тільки їх спільного, а й роздільного майна. Зокрема, вони можуть поширити режим спільності на дошлюбне майно або на його окремі предмети, на речі, набуті за час шлюбу не в результаті їх спільної праці, а одержані, наприклад, одним із подружжя в дарунок, у порядку спадкування або придбані у період шлюбу за рахунок коштів одного з подружжя.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сімю України» розяснено, що у шлюбному контракті майнові права та обовязки подружжя можуть бути визначені інакше, ніж це передбачено загальними правилами сімейного законодавства. Зокрема, може бути встановлено, що певне майно, яке належало одному з подружжя до шлюбу або буде одержане під час шлюбу в дарунок, стає їх спільною сумісною власністю. На розсуд дружини і чоловіка може бути визначено розмір їх часток у праві власності на майно, що буде набуте за час шлюбу, передбачено умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу, а також порядок погашення боргів кожного з подружжя за рахунок спільного чи роздільного майна.

Частина 4 ст. 93 СК, як вже зазначалось, передбачає, що шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у незвичайно невигідне матеріальне становище. Це правило має тлумачитись шляхом зіставлення цієї частини з ч. 5 ст. 97 СК. А остання встановлює, що сторони можуть включати до шлюбного договору будь-які умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства. У звязку з цим постає питання про те, як треба тлумачити наведені положення.

Як зазначають окремі автори, у деяких випадках умови шлюбного договору погіршують матеріальне становище одного з подружжя, наприклад, положення про те, що дошлюбне майно одного чи обох з подружжя вважається їх спільним майном (зрозуміло, що якщо дошлюбне майно одного з подружжя набагато перевищуватиме дошлюбне майно другого з них, матеріальне становище останнього погіршиться), що частки дружини і чоловіка у їх спільному майні не є рівними, що майно, одержане одним із подружжя у дарунок або у спадщину, належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Однак ці положення діють.

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сімю України» розяснено, що ті умови шлюбного контракту, які всупереч волі будь-кого з подружжя погіршують його становище порівняно з законодавством України (мають дискримінаційний характер, позбавляють права на частку в набутому майні тощо), не можуть бути визнані дійсними.

Водночас при застосуванні ч. 5 ст. 95 СК постає питання про те, які умови шлюбного договору, що передбачені з волі подружжя і погіршують становище обох чи одного з них, мають визнаватися недійсними. Уявляється, що у шлюбному договорі не можна передбачити положення, які обмежують конституційні права подружжя, наприклад, на пересування, вибір професії, роду трудової діяльності, світогляду, релігії, мови спілкування, або порушують принцип рівності чоловіка і жінки.

У ч. 3 ст. 42 КПШС РФ зазначено, що шлюбний договір не може обмежувати право- або дієздатність подружжя. У СК України таке положення не передбачене. Однак про неприпустимість цього йдеться у ст. 27 ЦК. Неприпустимість же обмеження конституційних прав громадян передбачена статтями 21 і 22 Конституції.

Дискусійним є питання про можливість закріплення у шлюбному договорі нерівних часток у праві власності подружжя на їх спільне майно, за умови, що майно, набуте за час шлюбу, належатиме їм на праві спільної часткової власності.

Як вже зазначалось, у п. 11 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України розяснено, що дружина і чоловік можуть на власний розсуд визначати розмір їх часток у праві власності на майно, що буде набуте за час шлюбу, а також передбачати умови поділу спільного майна у разі розірвання шлюбу.

3. Ромовська свого часу зазначала, що відступ від рівності часток є основним елементом шлюбного договору і що проект СК прямо передбачає можливість порушення принципу рівності у майні, набутому за час шлюбу. Однак це положення прямо не передбачене ч. З ст. 97 СК, хоча вона й не відкидає можливості зазначеного відступу. Л. Пчелінцева підкреслює, що дружина і чоловік можуть передбачити у шлюбному договорі положення про те, що розмір їх часток у праві спільної часткової власності на набуте за час шлюбу майно буде нерівним. Цієї ж думки дотримується й О. Дзера. Водночас О. Дзера і Т. Ариванюк стверджують, що згода одного з подружжя на одержання у період шлюбу меншої частки майна або повна відмова від неї з юридичної точки зору означає відмову особи від набуття нею субєктивних цивільних прав, що суперечить основоположним принципам конституційного та сімейного права. На їх погляд, право на власність є елементом конституційного статусу людини, воно не може відчужуватися, обмежуватися, відбиратися тощо.

З наведеним положенням не можна погодитись. Згода одного з подружжя на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або повна відмова від неї не є відмовою від набуття субєктивних цивільних прав. У таких випадках він відмовляється від свого субєктивного права власності на частку у спільному майні або дає згоду на зменшення своєї частки у праві власності на спільне майно, тобто розпоряджається зазначеним правом, а не відмовляється від набуття субєктивних цивільних прав.

Більшість субєктивних цивільних прав, як зазначають деякі автори, відчужуються і передаються. Якщо у шлюбному договорі передбачено, що у подружжя виникає право спільної часткової власності на набуте ними за час шлюбу майно, кожен із них має право на оплатне чи безоплатне відчуження належної йому частки у праві власності на спільне майно (ст. 361 ЦК).

Отже, кожен із подружжя має право розпоряджатися належною йому часткою у праві спільної часткової власності, а також може дати згоду на одержання меншої частки майна, набутого за час шлюбу, або відмовитися від неї. Така згода або відмова дійсні, якщо вони відображають справжнє волевиявлення того з подружжя, хто їх дав. Це не суперечить моральним засадам суспільства і не ставить одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, якщо він достатньо матеріально забезпечений. Стаття 347 ЦК прямо передбачає можливість особи відмовитись від права власності на належне їй майно.

Якщо після укладення шлюбу один із подружжя вселяється у житлове приміщення, яке належить другому з них, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Житло може належати одному з подружжя на підставі права власності або на умовах договору житлового найму. Можуть бути передбачені умови звільнення житлового приміщення у разі розірвання шлюбу тим з подружжя, хто вселився в нього, з виплатою грошової компенсації або без неї.

Якщо житлове приміщення належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, вони можуть домовитися про поділ його у рівних частках або з відступом від рівності часток, а також вирішити питання про проживання або непроживання кожного з них у цьому приміщенні. При цьому згідно з частинами 7 і 8 ст. 7 СК мають враховуватися права малолітніх і неповнолітніх дітей щодо користування житлом. У шлюбному договорі також можуть бути передбачені умови користування житловим приміщенням, що належить обом або одному з подружжя, родичами кожного з них. При цьому дружина і чоловік повинні визначити умови проживання цих осіб.

У шлюбному договорі можуть бути також передбачені права та обовязки подружжя щодо взаємного утримання (ст. 99 СК; п. 2 Порядку укладення шлюбного контракту). Сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі, визначити умови, розмір та строки виплати аліментів як у період шлюбу, так і після його розірвання. У разі невиконання одним із подружжя свого обовязку за договором аліменти можуть стягуватись на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Шлюбним договором може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у звязку з одержанням ним майнової (грошової) компенсації. Умови договору не можуть погіршувати становище того з подружжя, хто є непрацездатним та потребує матеріальної допомоги. Це твердження обумовлене імперативним характером ст. 75 СК і правилами ч. 5 ст. 97 і ч. 8 ст. 7 СК.

4. Строк дії, зміна умов договору

Відповідно до ч. 1 ст. 96 СК у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обовязків. Ця норма є диспозитивною. Тому в шлюбному договорі зазначені строки можуть і не передбачатись. Якщо у цьому документі не передбачений загальний строк його дії, він діє до відмови подружжя від цього договору або до його розірвання (статті 100 і 101 СК) чи визнання недійсним (ст. 103 СК).

Якщо у шлюбному договорі встановлено загальний строк його дії, він діє протягом цього строку. Подружжя може подовжити термін дії шлюбного договору. Така угода, як випливає зі змісту ст. 94 СК, має бути нотаріально посвідчена. Дружина і чоловік можуть також відмовитись від шлюбного договору або розірвати його (статті 101 і 102 СК).

У шлюбному договорі може бути встановлена чинність нього документа або окремих його умов і після припинення шлюбу. У разі розірвання шлюбу умови шлюбного договору, не повязані з існуванням шлюбу, зберігають свою силу, наприклад, зобовязання одного з подружжя щодо утримання дитини (ч. 2 ст. 93 СК), зобовязання одного з подружжя щодо сплати аліментів другому з них (ст. 99 СК), а також щодо умов користування житловим приміщенням, яке належить одному з подружжя. Умови ж шлюбного договору, безпосередньо повязані з існуванням шлюбу, припиняються. Це положення закріплене у ч. З ст. 43 СК РФ. СК України цього не передбачає. Уявляється, що положення про збереження окремих умов шлюбного договору після припинення шлюбу може бути застосоване лише тоді, коли про це безпосередньо йдеться у договорі.

Згідно з ч. 1 ст. 100 СК одностороння зміна умова шлюбного договору не допускається. Цей документ може бути змінено за угодою сторін, а у разі виникнення спору - за рішенням суду. У п. 7 Порядку укладення шлюбного контракту зазначено, що останній може включати положення щодо зміни його умов. Частина 3 ст. 100 СК передбачає, що на вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, зокрема непрацездатних повнолітніх дітей, які мають істотне значення. Те положення відповідає ч. 8 ст. 7 СК яка закріплює загальні принципи регулювання сімейних відносин.

Той з подружжя, хто вимагає в судовому порядку зміни умов шлюбного договору, має предявити перетворювальний позов. Для його задоволення, як слушно зазначає М. Антокольська, необхідно, щоб відбулася така зміна обставин, за якої виконання умов договору призвело б до заподіяння значної шкоди сторонам (стороні). Причому на момент укладення договору передбачити це було неможливо. Угода про зміну шлюбного договору має нотаріально посвідчуватись.

Шлюбний договір укладається за угодою подружжя. Тому дружина і чоловік за домовленістю між собою можуть відмовитися від нього. Відмова подружжя від шлюбного договору має нотаріально посвідчуватись. Права та обовязки подружжя, встановлені шлюбним договором, припиняються у день подання нотаріусу заяви про відмову від нього.

Якщо подружжя не дійде згоди щодо відмови від шлюбного договору, суд з підстав, які мають істотне значення, зокрема у разі неможливості виконання шлюбного договору, може розірвати його. Шлюбний договір, як і будь-який інший, породжує певні зобовязання сторін. А однією з підстав припинення зобовязання є неможливість його виконання (ст. 607 ПК). Тому за рішенням суду шлюбний договір може бути розірваний, якщо той з подружжя, хто предявив відповідний позов, доведе неможливість виконання його умов.

Відповідно до ст. 101 СК розірвання шлюбного договору можливе також за наявності підстав, що мають істотне значення. Тому той з подружжя, хто предявив позов, має довести наявність таких підстав (ст. 30 ЦПК). Уявляється, що під істотними обставинами, як й при зміні умов шлюбного договору, треба розуміти обставини, наявність яких істотно порушує інтереси того з подружжя, хто предявив позов, а також неповнолітніх та повнолітніх дітей. Для розірвання шлюбного договору необхідне предявлення перетворювального позову.

5. Припинення та визнання шлюбного договору недійсним

Як вже зазначалось, шлюбний договір є одним з видів правочину. Тому необхідне додержання встановлених ЦК умов чинності правочину (частини 1-5 ст. 203 ЦК). Шлюбний договір може також бути визнаний недійсним, якщо його зміст суперечить вимогам ч. 4 ст. 93 і ч. 5 ст. 97 СК.

Сімейний договір автоматично анулюється у випадку смерті одного з членів подружжя, за обопільною згодою сторін, а також на випадок розірвання шлюбу. Документ вважатиметься недійсним, якщо було порушено умови порядку його складання і у разі ущемлення прав одного з членів подружжя у протиріччя законодавству України. Але за бажанням члени подружжя в період дії сімейного договору можуть припинити дії якихось пунктів або внести нові, відкоригувати чи змінити щось.

Визнання шлюбного договору недійсним треба відрізняти від його розірвання. При розірванні шлюбного договору його чинність припиняється на майбутнє, а при визнанні цього договору недійсним він вважається недійсним з моменту його укладення. Для розірвання шлюбного договору треба предявити перетворювальний позов, а для визнання цього договору недійсним - негативний. Як слушно зазначає І. Жилінкова, визнання шлюбного договору недійсним, як і його розірвання, не впливає на долю шлюбу. При цьому шлюбний союз продовжуватиме існувати. При визнанні шлюбного договору недійсним він, як вже зазначалося, є недійсним з моменту його укладення. Тому, як слушно підкреслює І. Жилінкова, з самого початку відносини між подружжям мають розглядатися з погляду їх законодавчого, а не договірного регулювання. Якщо на момент визнання шлюбного договору недійсним дружина і чоловік не виконали його умов (щодо сплати аліментів, передачі роздільного майна у спільну власність, його набуття або реалізації тощо), з них знімається обовязок вчинення дій щодо такого виконання. Якщо ж такі дії були вчинені, їх результати підлягають анулюванню. Сторони повертаються у становище, що існувало до вчинення ними юридично значущих дій.

Це положення не поширюється на виконання подружжям аліментних зобовязань. Той з подружжя, хто сплатив повністю або частково аліменти на користь другого з них або на користь третіх осіб, не набуває щодо цих осіб права зворотної вимоги. У такому разі можна за аналогією застосувати правило ч. 2 ст. 422 ЦПК, яке передбачає, що у аліментних справах, а також у справах про стягнення заробітної плати або інших виплат, що випливають із трудових правовідносин, звернення виконання не допускається незалежно від того, в якому порядку скасоване рішення, крім тих випадків, коли останнє було прийняте на підставі підроблених документів або завідомо неправдивих відомостей позивача.

Як зазначає І. Жилінкова, якщо шлюбний договір визнаний недійсним на вимогу одного з подружжя внаслідок винних дій другого з них (обман, насильство, погроза тощо), негативні наслідки цього мають стосуватися лише винної особи. Так, з неї за рішенням суду можуть бути не зняті обовязки, передбачені шлюбним договором (передати майно у спільну власність подружжя, надати утримання другому з них, придбати майно для сімї на власні кошти тощо). Водночас обовязки другого з подружжя щодо винної особи мають бути анульовані. Майно, яке вже було передане ним у спільну власність або другому з подружжя, має бути повернене йому. Мабуть, у такому разі можна вести мову й про повернення сум, виплачених тим з подружжя, хто є добросовісним, на користь недобросовісного чи в його інтересах третім особам.

Висновок

Список використаної літератури: 1. Сімейне право України: Підручник/ За ред.. Ю. С. Червоного. - К.: Істина,2004. - 400с. (194-204с.)

2. Курило В. М. Правознавство: Навч. посіб./В. К. Курило, В. Ф. Пеньківський. - К., 2006. - З89с. (268с.)

3. Кириченко В. М. Правознавство: Модульний кур