Специфіка, домінанти та традиції розвитку проблеми щастя в історії етичної думки, що стало підгрунтям для формування Винниченкової концепції щастя. Принципи взаємозв’язку морально-філософської проблематики творів письменника з його вчинками як діяча.
Аннотация к работе
КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА спеціальність 09.00.07 - ЕтикаРобота виконана в Київському університеті імені Тараса Шевченка на кафедрі етики, естетики і культурології філософського факультету. Науковий керівник - доктор філософських наук, професор Левицька Олександра Іванівна; Київський інститут туризму, економіки і права, професор кафедри філософії і соціальних дисциплін Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор Малахов Віктор Аронович; Інститут філософії НАН України імені Г.Сковороди, провідний науковий співробітник Захист відбудеться “20” травня 1999 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.001.28 при Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252001, м.Безпорадність морального безвихіддя сучасної ситуації, на яку частіше вказують сучасні культурологи й етики, полягає у тривкому парадоксальному сплетінні абсолютно несумісних феноменів як свідомості, так і моральності: з одного боку, девальвація духовних цінностей, недовіра до вікових гуманістичних критеріїв буття, легкість і спокусливість процесів ідеологізації та моралізування і, водночас, з іншого - настійне тяжіння до нових моральних начал, напруженість балансування на межі космосу і хаосу морального життя. У такі переломні моменти значно підвищується інтерес до проблем “внутрішньої” людини - сенсу існування, її гармонії і щастя. Однією з яскравих і талановитих постатей української культури ХХ століття, що з особливою повнотою відбила характер доби, її морально-естетичні пошуки, найбільш гостро відчула суть трагедії - народження нового морального катарсису - і порушила питання про природу та філософію щастя, була постать Володимира Винниченка, який поєднав у собі притаманну своєму поколінню віру у досягнення соціальної гармонії з пошуком причин недосконалості сучасного життя. Новий аспект наукового вивчення його творчої спадщини - філософсько-етичний, основоположником якого є Г.Костюк, - розпочався з кінця 40-х років, коли Винниченком було здійснено “сенсаційний виклад” власної концепції будування щастя (Прага, 1937р.) і видано перший її мистецький варіант - політично-філософський роман “Нова Заповідь” (Париж, 1949р.). Наукова новизна даної роботи полягає у тому, що у ній вперше піддається аналізу філософсько-етичний доробок В.Винниченка, у тому числі невидані філософські трактати “Щастя: Листи до юнака” (1930) і “Конкордизм - система будування щастя” (1938 - 1948), робиться спроба здійснити системне дослідження ключової проблеми морально-етичної світоглядної парадигми - проблеми щастя - у творчості українського письменника, а формування етичної концепції митця осмислюється, по-перше, у світлі комплексної проблеми морального вибору і, по-друге, у контексті модерністичної філософії в цілому; на прикладі останніх романів письменника показано процес художнього відтворення його етичної концепції.Звернення до історико-філософської традиції дозволяє сформувати те “філософське підсоння”, у якому визрівала власна етична концепція Винниченка, і проаналізувати його теорію моралі і щастя - як у її засновках, так і внутрішній її зміст. У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ “Еволюція поглядів Володимира Винниченка у контексті модерністичної філософії” формування світогляду українського митця і одного з визначальних його чинників - уявлення про щастя - розглядається у контексті проблеми морального вибору. Комунізм для Винниченка був, перш за все, засобом для реалізації його етичної і політичної мрії - “всебічного визволення”, втіленням гармонії, що передбачала широкі можливості розвитку людини в її спрямуванні до щастя. Психоаналітичний розбір художніх творів дозволив, по-перше, відтворити процес “самовиховування” у морально-етичному аспекті: як мислитель-етик, Винниченко досяг вищого ступеня моральності, бо пройшов сам усі “гріхи”, намагаючись створити етичний погляд на речі, привернувши мораль до природи людини; по-друге, зробити висновок, що письменник, значною мірою, сприйняв ідеї Фрейда (дискурс бажання і насолоди, апеляція до віталістичної сили, акцентування на цінності так званого “тваринного інстинкту” тощо), однак, інтерпретуючи їх у своїй творчості, Винниченко подекуди не погоджувався із засновником психоаналізу відносно твердження про ірраціональність інстинкту, звинувачував Фрейда у тому, що той не бере до уваги соціальний аспект, коли шукає причини покаліченого інстинкту, не повязує статевий потяг та почуття з усією системою моралі, з усім соціальним ладом. Порушивши традиції евдемоністичної етики, він у реалізації свого задуму використав надбання класичної філософії (що, певною мірою, пояснює еклектичний характер його системи), але мав намір викласти свою теорію моралі і щастя через призму модерністичної етики, переконаний, що “щастя є твір нашої волі, розуму, сил”.