Підходи до проблеми ірраціонального пізнання та самопізнання в європейській філософській традиції. Аналіз особливостей ірраціонального пізнання, виявлення специфіки його ролі та проявів в процесі становлення й розвитку української філософської думки.
Аннотация к работе
Людський дух і його вияв - духовність - є “буттям понад і поза собою”, “трансценденцією”, переступанням меж сфери психічності, що таїть у собі загадку неповторного, індивідуального, особистісного “Я” - вічну таємницю людської екзистенції, яка повністю не піддається раціональному осягненню, її можна збагнути лише за допомогою ірраціональних, емоційно-інтуїтивних шляхів пізнання. Обрана тема дисертаційного дослідження - “Ірраціональне пізнання в філософській думці України” - дозволяє ґрунтовно осмислити специфіку проявів ірраціональних засобів пізнання та самопізнання, простежити та визначити їх місце й роль у процесі становлення та розвитку філософської думки в Україні. Зокрема, подібні питання зачіпають Ада Бичко, Богдан Бичко, Вілен Горський, Валерія Нічик, Марія Кашуба, Андрій Пашук, Ігор Захара, Марія Братасюк, Наталія Михайловська, Мирослав Русин, Іван Паславський, Володимир Ільїн, Петро Кононенко, Ярослав Поліщук, Ірина Грабовська, Сергій Пригодій, Михайло Собуцький, Ніла Зборовська та інші дослідники, які працюють у галузі вітчизняної історії філософії і в колі багатьох різноманітних питань побіжно торкаються й проблеми ірраціонального пізнання. Основна мета даного дисертаційного дослідження полягає в аналізі особливостей ірраціонального пізнання, виявленні специфіки його ролі та проявів в процесі становлення й розвитку української філософської думки. У результаті дослідження, дисертант прийшла до таких висновків, які мають наукову новизну і виносяться на захист: - зясовано, що артикуляційне звертання до ірраціонального пізнання та самопізнання в українській філософській думці випливає із специфіки національно-ментального чинника та українського психічного характеру з виразним тяжінням його до екзистенційно-ірраціональної компоненти;До джерел, які використано для висвітлення проблеми ірраціонального пізнання у добу українського Відродження, належать “Послання…” Івана Вишенського, “Діоптра” Віталія з Дубна, “Алфавіт духовний” і “Трактат про душу” Касіяна Саковича, “Тренос” Мелетія Смотрицького, “Требник” Петра Могили та ін., які утверджують новий погляд на людину як на творчу особистість, яка шукає у пізнанні через практичну діяльність або “чисте споглядання” чи “містичний екстаз” найвищий сенс життя та найсокровеннішу істину, що дозволяють їй самоочиститись, самовдосконалитись і стати на шлях сходження до Бога. Як джерела доби бароко і класичної доби у дослідженні використано твори І.Гізеля, Л.Барановича, Г.Сковороди, М.Гоголя та ін., які свідчать, що у цей час поняття “духовної”, “внутрішньої” людини знову набуває акцентовано-вагомого значення, тісно повязується із проблемою Бога, що являє собою противагу раціоналістським тенденціям, і витворює новий екзистенціально-ірраціональний світогляд. Містики прагнуть пізнати Бога як щось безпосередньо існуюче в душі людини, вважають, що глибока віра, містична контемпляція та містичний екстаз очищують людину, дарують їй свободу, відкривають світло Бога і людина обєднується із ним. Третій розділ “Специфіка ірраціонального пізнання та самопізнання в українській філософській думці докласичної доби” зясовує те, що особливості української психічної структури, а саме: інтровертизм, емоційність, сентименталізм, чутливість, кордоцентризм, ліризм та геополітичні і ландшафтні умови виховують й поглиблюють в українця екзистенційно-межове світобачення, “відступ у себе”, самозаглибленість, філософічність; сприяють формуванню українського національного характеру із випуклим тяжінням українського світогляду до екзистенційно-ірраціональної компоненти, а української філософської думки до домінування ірраціональних засобів пізнання світу та людини. Мислитель вважає необхідним пізнання кожною людиною власної внутрішньої сутності і розробляє цілісне вчення про пізнання та самопізнання, де “коренем” людини, центром невидимої, істинної натури, осередком самопізнання і душевно-духовного життя людини є “серце”, яке веде її шляхом самовдосконалення і відкриває справжню суть лише через глибоке містичне передчуття, натхнення, екстаз; самопізнання досягається надзвичайними зусиллями, ірраціонально-релігійними, містичними переживаннями, які виносять людину у трансцендентне буття і наближають до істини; зусилля власної ірраціональної суті - преображення серця, моральне самовдосконалення та моральна реалізація - відкривають людині ціль, для якої вона прийшла у світ; істинним вираженням людини, вершиною її духу, найкращим виявленням принципу пізнання самого себе й самоствердження є “споріднена праця”; лише внутрішній людині, через символічне бачення та інтуїтивно-містичне розшифрування доступне пізнання символіко-образної системи Біблії, яке веде до пояснення усіх таємниць мікро-і макрокосму.Пізнання внутрішніх етично-моральних засад є необхідною умовою самореалізації людини та осередком пізнання, яке досягається через “натхнення” і глибоку віру. Пізнання дарує людині волю, свободу, вихід у трансцендентне. Німецькі романтики особливим засобом ірраціонального пізнання вважають символи, а рома