Оцінка специфічних особливостей умов формування найманих загонів в кожній окремій державі-постачальниці військ до Ромейської імперії. Термінологічна характеристика найменувань військових підрозділів росів та варангів у візантійській номенклатурі.
Аннотация к работе
Основу особистого складу росів складали вихідці зі Східної Європи, варангів - зі Скандинавії, пізніше також з Британських островів. Для монархів країн Північної Європи та Русі постачання найманців також було вагомим пунктом у відносинах з Візантією. Існуючі наробки візантиністів, русистів та скандинавістів залишають поле для досліджень історії контингенту - від термінологічних питань до зясування загального характеру діяльності та статусу росів та варангів. відстежити формування образу варанга чи найманця з Русі у візантійців різних станів; Інформативні свідоцтва про службу скандинавських найманців у Візантії містяться у сагах: „Сага про короля Сверріра”, „Саги про мешканців Оркнейських островів”, „Сага про Ньяля”, „Гейдарвіга-сага”, „Сага про людей з Лаксдаля”, „Сага про Греттіра”, збірка саг „Коло земне” Сноррі Стурлусона.В результаті проведеного дослідження простежено шляхи формування та структурну роль контингенту росів та варангів у Візантійській армії з 910 до 1204 рр. Враховуючи еволюцію усіх структурних характеристик та статусу контингенту висновки подано у межах запропонованої автором періодизації історії контингенту. Єдиною країною-донором військової сили до Візантії на основі серії міжнародних договорів в цей час була Київська Русь. Основним найменуванням, під яким протягом цього часу відомі найманці будь-якого північного походження у Візантії, був термін „рос”. Другий період розпочинається створенням у 989 р. першого великого постійного контингенту росів - шеститисячної „Роської міри”. Численність особистого складу зумовила розподіл за національною ознакою на кілька структурних одиниць: „рос”, „варанги” (назва, вірогідно перейнята скандинавськими найманцями в Італії) та „кульпінги” (фінські найманці).