Теоретичні засади режисерського мистецтва і аналіз публікацій, присвячених історії української режисури і творчому шляху В. Скляренка. Режисерська діяльність: художній керівник молодіжного музичного театру–студії та українського театру юного глядача.
Аннотация к работе
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВНауковий керівник: Доктор мистецтвознавства, професор Станішевський Юрій Олександрович, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Офіційні опоненти: Доктор мистецтвознавства, професор, Рожок Володимир Іванович, Національна музична академія імені П.І. Академія мистецтв України, вчений секретар відділення театрального мистецтва, професор кафедри режисури Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Захист відбудеться ”_16___” “_березня” 2007 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.807.02 у Київському національному університеті культури і мистецтв (01133, м. З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету культури і мистецтв (01133, м.Серед проблем сучасного осмислення історії українського театру як складової національної художньої культури першорядною є ліквідація дискретності у вивченні історичного поступу сценічного мистецтва і насамперед його режисури, що складається з творчості багатьох відомих режисерів, творчість яких ще не стала обєктом спеціальних наукових досліджень й досі ігнорується мистецтвознавцями, зокрема театрознавцями. Впродовж кількох десятиліть чимало імен режисерів-лідерів, засновників і керівників провідних театральних колективів України були табуйовані ідеологічною системою як репресовані в середині 30-х років, а серед них постаті фундаторів драматичних, оперних й опереткових театрів, режисерська доля яких повязана з діяльністю реформатора національної сцени Леся Курбаса. Саме Курбас та його учні утвердили провідну роль режисера як в українському драматичному, так і в музичному театрах. Видатним представником мистецької школи Леся Курбаса, універсальним майстром режисерського мистецтва був його наймолодший учень, народний артист України Володимир Михайлович Скляренко (7.06.1907 - 8.05.1984), творчо-організаційна діяльність якого сприяла розвитку не лише драматичного, але й музично-драматичного, оперного й опереткового театрів Харкова, Полтави, Львова і Києва, якнайповніше віддзеркалюючи складні й суперечливі процеси поступу української театральної культури протягом пяти десятиліть, із середини 20-х років до другої половини 70-х років XX століття. Тему дослідження узгоджено з науковими планами відділу театрознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського НАН України, затверджено вченою радою цього інституту в рамках дослідницького напрямку Національної Академії Наук України 4.16.9.5.У першому розділі “Становлення мистецької особистості режисера В.Скляренка і формування української режисерської школи у середині 20-х - першій половині 40-х років XX століття”, що складається з трьох підрозділів, розкриваються особливості утвердження режисури як складової національної театральної культури виявляються специфічні відмінності режисерського мистецтва в драматичному і музичному театрі. У першому підрозділі “Теоретичні засади режисерського мистецтва і аналіз публікацій, присвячених історії української режисури і творчому шляху В.Скляренка” розкриваються особливості становлення національного режисерського мистецтва в драматичному й оперному театрах, уточнюються поняття “режисер-постановник”, “режисура драматичного і музичного театрів”, ”режисерська концепція, “сценічна партитура оперної вистави”, “драматизм театральної дії”. Окремо необхідно відзначити дослідження історії режисерського мистецтва в українському оперному театрі Ю.Станішевського “Режисура в сучасному українському музичному театрі” та “Національна опера України: традиції і сучасність”, у яких висвітлюється історичний шлях та проблеми розвитку оперного мистецтва. Прагнучи ліквідувати „білі плями” в історії становлення української режисури, дисертант аналізує постановки Скляренка,, що віддзеркалили актуальні проблеми і векторні тенденції розвитку театру та його режисури як складових багатоаспектної, тогочасної соціокультурної системи. Разом, із театром у 1926 році він переїздить з Києва до Харкова, у звязку з тим, що мистецьке обєднання "Березіль" відповідно до рішення Політосвіти НКО УРСР було "реорганізовано у Центральний театр республіки з постійним місцем перебування в Харкові" як "найдосконаліша й найпередовіша і за репертуаром, і за технікою, і за напрямком театральна одиниця на Україні”.