Розгляд тенденцій в осмисленні стосунків між владою і суспільством в публікаціях вітчизняних інтелектуалів. Оцінка здатності політичних еліт проводити реформи. Визначення причин наростаючого відчуження в системі "влада-соціум" та наслідків цього явища.
Аннотация к работе
Потапенко Я.О., доктор історичних наук, професор кафедри історії і культури України, ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди» (Україна, Переяслав-Хмельницький)Задля системного аналізу сучасного перебігу подій в Україні дуже важливо зясувати, як саме бачиться специфіка стосунків між суспільством і владою в постреволюційний період представниками інтелектуальної еліти, які саме політичні та соціокультурні чинники найбільше турбують впливових науковців, експертів, блогерів, громадських активістів. Мета статті - проаналізувати ключові тенденції, котрі сформувалися у вітчизняному соціокультурному дискурсі стосовно відображення складних і суперечливих відносин в системі «влада - суспільство» у постмайданній Україні. Держава абсолютно не змінюється за своєю суттю, зміни лише імітуються в такий спосіб, аби не порушувати звичного комфорту бізнесових та політичних еліт, - при цьому «епізодичне покарання лише одного олігарха іменується деолігархізацією всієї держави» [2]. Голова правління Центру протидії корупції Віталій Шабунін аргументовано доводить, що «влада дозволила корупції бути ключовим бізнесом в Україні», тому саме політична корупція, а також відсутність політичного бажання очільників країни з нею боротися є коренем проблеми державності [1]. Так, філософ Михайло Мінаков, враховуючи специфіку розгортання попередніх революційних циклів (1991-2004 та 2005-2014 років), вважає, що українці вже «зайшли на третій революційний цикл», який буде значно коротшим від попередніх, адже зараз конкуренція між олігархічними родинами стала жорсткішою, в пересічних громадян зявився досвід «запеклої самоорганізації», і вперше в історії незалежності сталася критична подія - «українці пролили кров українців» [7, с.Ключовими тенденціями, котрі сьогодні домінують в українському інтелектуальному просторі стосовно оцінки взаємовідносин між владою та суспільством, можна назвати наступні тези: Влада нічого не хоче змінювати докорінно, традиційно обмежуючись бутафорськими псевдореформами, доповненими псевдопатріотичною риторикою й пафосними гаслами, покликаними відволікати увагу громадськості від реальних суспільних проблем. Головна мета подібних дискурсивних стратегій - шляхом імітативних практик зберегти існуючу в країні люмпенсько-олігархічну систему, цілком прийнятну (а то і єдино можливу) для політичної верхівки. Наявна в Україні політична еліта, цілковито залежна від олігархів, навіть при гіпотетичному бажанні нездатна запровадити кардинальні реформи в силу надзвичайної обмеженості горизонтів мислення і стереотипності моделей поведінки, сформованих в умовах суцільних «договірняків», підкупів, інтриг і зрад як усталеної норми політичного життя в Україні. Громадянські активісти, волонтери і добровольці, котрі врятували країну від розпаду й окупації у критично важливий період весни-літа 2014 року, набувають якості нової і потужної суспільної сили, здатної вирішальним чином зламати перебіг подій та змусити очільників держави розпочати-таки процес реформ. Державні інституції та вищі посадові особи, як правило, категорично не готові підтримувати ініціативи своїх громадян, спрямовані на вдосконалення і розвиток країни, що є ознакою обмеженості, байдужості, слабкості, непевності й невпевненості у власній легітимності та правоті, неготовності визнавати гострі проблеми та ефективно їх вирішувати, - отже, інтуїтивного страху перед людьми активними і креативними.