Використання давньоруських символів у контексті культурно-ідеологічних взаємин України та Росії. Особливості уявлень про долю Русі у контексті функціонування есхатологічних сподівань. Висвітлення історії Давньої Русі в концептуальних історичних синтезах.
Аннотация к работе
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМЕНІ ІВАНА КРИПЯКЕВИЧАРобота виконана в Інституті українознавства імені Івана Крипякевича НАН України Науковий керівник: Ісаєвич Ярослав Дмитрович, доктор історичних наук, академік НАН України, директор Інституту українознавства імені Івана Крипякевича НАН України Офіційні опоненти: Капраль Мирон Миколайович, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України (Львівське відділення) Пришляк Володимир Васильович, кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої і нової історії України Волинського державного університету імені Лесі УкраїнкиВ цьому контексті дослідження теми ”Рецепція спадщини Київської Русі в Україні кінця ХУІ-ХУІІ ст.” набуває значної суспільної актуальності, оскільки цей етап історичного розвитку України був переломним у процесі формування механізмів національної самототожності. Написання праці було здійснено відповідно до науково-дослідницьких програм та планів, які розробляються відділом історії середніх віків в Інституті українознавства ім.І.П.Крипякевича НАН України. Зважаючи на рівень розробки даної проблеми в історіографії та актуальність її подальшого вивчення, метою дослідження є: комплексне відтворення уявлень про Київську Русь, її історію, символи, конфесійно-цивілізаційну ідентичність в українському суспільстві кінця ХУІ-ХУІІ ст. Розвязання цієї мети передбачає вирішення цілої низки конкретних дослідницьких завдань: Відтворити образ Давньої Русі, що постає на сторінках полемічних трактатів православних авторів кінця ХУІ-ХУІІ ст. Предметом дисертації є уявлення про добу Київської Русі, її символи, конфесійно-цивілізаційний характер, що існували в Україні в кінці ХУІ-ХУІІ ст. давньоруський символ есхатологічний історіяПеред українською історичною думкою ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. постала проблема інтеґрування давньоруської доби в історію українського народу, оскільки, з одного боку, - ця доба теоретиками ”звичайної схеми” інтерпретувалася як історія великоросійського народу; а з другого, - образ Давньої Русі в свідомості українських істориків значною мірою заступив яскравіший образ історії ”козацької України” ХУІ-ХУІІ ст., яка для істориків романтичної та народницької доби почала виконувати функцію української ”старовини”. Погодіним, порівнюючи місце Давньої Русі у структурах історичної памяті росіян та українців, зробив висновок, що перші більше памятають про Володимира-язичника, ”князя-богатыря русской земли”, тоді як другі зафіксували образ Володимира-християнина, ”святого рівноапостольного князя”. В синтетичних працях істориків радянської України у 20-30 х роках ХХ ст. питання образу Київської Русі в Україні ХУІ-ХУІІ ст. практично не порушується, а в західноукраїнській і еміґраційній історіографії того часу підходи до питання ”київської спадщини” набувають радикально антиросійського характеру. Зацікавлення радянських істориків питанням ”давньоруської спадщини” та її сприйняттям у ХУІ-ХУІІ ст. спричинене бажанням довести, що Україна і Росія, в умовах політичного відокремлення одна від одної, зберігали спільні елементи культури, традицій, ментальності, історичних спогадів тощо, успадковані від єдиного кореня - Київської Русі. В основі концепції лежать такі ідеї як: безсумнівна ”православність” Київської Русі, її правителів та митрополитів; відсутність або непродуктивність звязків Русі з Римом; належність усіх прав та привілеїв, які надавалися руськими, литовськими князями та польськими королями, Православній Церкві, а не Уніатській; ”добровільний”, ”договірний” характер входження Русі до складу Великого князівства Литовського та Корони Польської; історична та юридична рівність руського, польського та литовського народів, в тому числі, крізь призму шляхетської "сарматської" теорії; рівноправність Православної та Католицької Церкви, недоцільність існування унії та Уніатської Церкви з огляду на відсутність історичного корінння унії на Русі; Православна Церква оголошується єдиним спадкоємцем Київської митрополії часів княжої Русі; нечинність Флорентійської унії; толерування ”Русі римського закону” при іґноруванні "уніатської Русі"; ідеалізація ”візантійської спадщини” (еллінофільство); обережний характер промосковських тенденцій, на відміну від ситуації середини-другої половини ХУІІ ст.