Характеристика передхристиянських вірувань українських предків. Особливість давніх святинь народу. Аналіз традицій руського богослужіння. Сутність висміювання традиційної віри. Християнізація духовного життя українців. Біблія як священна книга християн.
Аннотация к работе
Релігія в житті українського народу1. Передхристиянські вірування наших предків
Релігійна свідомість українців формувалася на ґрунті найдавніших уявлень про Всесвіт, які залишили в спадок попередні цивілізації, - Трипільська, Скіфська, Словянська. Духовний досвід Предків українці передавали поколінням у вигляді обрядів, звичаїв, міфів, пісень.
У наукових колах досі не існує єдиного терміна, яким би можна було позначити віру наших Предків перед прийняттям християнства. В літописах її називають поганством, а людей, які сповідують інші релігії, називають поганами. Вперше ці слова вжито в Римському акті 368 р. На думку деяких учених, воно первісно означало «селянин, селянський». Проте на українському мовному ґрунті його сприймали як протилежне хорошому і вживали в значенні відсталого, темного, дикого тощо. Хоча значення цього слова в українській мові ширше і точніше, ніж латинське, передає зміст трагедії, яку пережили наші Предки.
Слово «поганство» стоїть в одному ряду зі словами, що мають корінь ган-: гана, ганьба (осуд, сором), ганити, поганити (засуджувати, лаяти, соромити), поганий, поганин (той, якого засудили, осоромили). Тобто віра наших Предків була споганена (зганьблена). Якщо слово поганство широко використовували руські літописці-християни, то це ще не означає, що цей термін прийнятний нині. Багато вчених-християн в Україні й за кордоном користуються ним і сьогодні, хоча його вважають застарілим і він не відповідає нормативним вимогам до термінології, оскільки має негативно-емоційне забарвлення.
Сучасна українська наукова література користується терміном язичництво. Значення його також потребує дослідження, адже існують протилежні думки. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу). Митрополит Іларіон висловлює протилежну думку, вказуючи на те, нібито воно означає саме «чужу віру» (первісно чужий «язик»), тобто те, що в греків і римлян означало «варвар» (чужинець). Словники староукраїнської мови XVII ст. фіксують значення слова язик як «народ». Цікаво, що грецьке слово еґпін (етнічний) має тлумачення «племінний, народний, язичницький» і означає «звичай». ЕСУМ узагальнює, що первісне значення слова язичництво - віра племені людей, повязаних спільним звичаєм і походженням. Отже, в слові язичництво немає нічого образливого. Лише тисячолітнє християнське побоювання народних вірувань стало причиною того, що покоління українців соромились рідної віри, називаючи її штучним терміном «дохристиянська». Слово народовіря також не передає суті поняття, оскільки йдеться про народ, який уже переважно християнізований.
Писемних джерел із давньої віри майже не залишилося. Тисячолітня боротьба християнства з національними вірами призвела до масового знищення стародавніх письмен, у яких були зібрані руські релігійні тексти. Нам, крім Велесової Книги, залишилися тільки негативні згадки язичницьких вірувань, внесені ченцями-християнами до літописів, адже князівське літописання відображало вже панівну в князівсько-боярському середовищі християнську ідеологію.
Память народу зберегла безліч обрядових пісень і замовлянь, які в давнину були молитвами. Маємо також відомості про знищення служителями церкви таких книг волхвів, як: «Остеологія», «Звіздочот», «Громовник», «Колядник», «Сносудець», «Волховник», «Путник», «Лічебник», «Травник», «Зілейник», «Цвітник». Ці книги розповідали про природні явища, пояснювали ворожіння за фазами Сонця, Місяця, зірками і блискавками, тлумачили сни, передбачали погоду, навчали розпізнавати людей за їхньою зовнішністю, знайомили з цілющими властивостями рослин тощо.
Медичні знання скіфських, а пізніше і руських Волхвів дивували античний світ. Геродот називав видатних скіфських знахарів-медиків і мудреців: Аиахарсіс, Анабазіс, Токсаріс. Останньому, зокрема, після його смерті поклонялися і приносили жертви як самому Богу. Ці предковічні знання були не до вподоби церковникам, які, не маючи чого протиставити народному досвіду (бо були переважно чужинцями в нашому краї), жорстоко розправлялися з волхвами та їхніми книжками.
Відомості про руську віру подав ігумен Данило, який, переклавши грецьку книгу «Слово Григорія Богослова», доповнив її матеріалами місцевого характеру. Тепер цей твір відомий під назвою «Слово об ідолах». Ця праця написана для засудження традиційної віри, але для нас є цінними описи світогляду руського народу XI - початку XII ст., які засвідчують початки формування язичницько-християнського двовіря.
Нащадки Волхвів ще довго після християнізації народу зберігали таємничі знання Предків. Деякі з їхніх записів уціліли, решту передавали з уст в уста. У XIX ст. був поширений рукописний апокрифічний календар річного вшанування Мокоші. Тексти цього календаря в зашифрованому вигляді подавали розрахунки «Дванадесятниць», тобто 12-ти пятниць на рік, коли вшановували Мокошу (за християнським календарем, Параскева-Пятниця).