Дослідження позитивного та негативного потенціалу радості, сміху та блазенства на матеріалі постмодерних культурних практик. Характеристика взаємозв’язку теологічних, літературно-художніх практик постмодерну. Оцінка основних постулатів неомедієвізму.
Аннотация к работе
Насамперед це теологізація радості, сміху й блазнювання, що розуміється в дисертаційному дослідженні насамперед не як модифікація богословської доктрини, а як тенденція, явище, фрагмент постмодерного культурного простору, як одна з тих культурних практик постмодерну, які містять прагнення людини до свободи, гармонії, справедливості, але одночасно заперечують втілення цих цінностей шляхом фіксації догми, канону та будь-якого тотального або тоталітарного проекту. Вирішення цієї проблематики відкриває шлях для подальших досліджень сміхової культури, зокрема зясування місця радості та сміху в українській духовній традиції, а також специфіки сміхового начала в українському постмодерні. Визначається місце теології радості і сміху серед культурних практик постмодерну та її актуальність для вирішення філософської проблеми людини. Вони пропонують різні пояснення суті комізму, його співвідношення з гумором і сатирою, але мало приймають до уваги співвідношення сміху з серйозним і трагічним як фундаментальним аспектом існування, а не просто естетичною категорією; сміху і радості; сміху і зла; сміху і гри і, нарешті, сміху і віри. Ці питання стали важливими в культурі постмодерну і виявили себе у формуванні теології радості і сміху, яка відобразила не задоволений і не затребуваний раніше інтерес усієї сучасної філософії до пограничних ситуацій, відносність і варіативність сміхових форм, негативний потенціал радощів, а значить тих форм смішного (гротеск) і персонажів (клоун, блазень), які більш за все відповідають такому підходові.У дисертації вперше у вітчизняній філософії здійснено філософсько-антропологічна концептуалізація радості та сміху в культурних практиках постмодерну. Доведено, що теологія радості і сміху вплинула на релігійно-філософські, культурологічні концепції, новації в сфері гуманітарних досліджень та літературний процес у комплексі з іншими постмодерними культурними практиками. Концепти радості і сміху відбили на собі моральні, ідеологічні та художні трансформації другої половини ХХ ст., сприяли зсуву самої теології радості і сміху в площину філософії культури і людини в культурі. Окреслені основні ідеї теології радості, які ґрунтуються на необхідності для людини не тільки розуму, з одного боку, та віри, з іншого, але й фантазії, веселості та гумору, які певним чином поєднують інтелектуальний та моральний чинники, відбивають прагнення до внутрішньої і зовнішньої свободи. Теологія сміху визначена, по-перше, як напрямок в релігійному постмодернізмі; по-друге, як культурний феномен, який проявив себе насамперед в постмодерній західноєвропейській та північноамериканській культурі, проте в більш широкому сенсі є тенденцією, парадигмою, наявною певною мірою в інших епохах та культурах, але актуалізованою саме зусиллями західних філософів, теологів та митців.