Історія в теологічній інтерпретації: проблема сенсу та спрямування історичного процесу. Наукова історіографія: від класики до некласичних парадигм історії. Трансформація категоріального апарату історичного пізнання в постнекласичному суспільствознавстві.
Аннотация к работе
Академія педагогічних наук України РІВНІ ТА ФОРМИ ІСТОРИЧНОГО ПІЗНАННЯ В КОНТЕКСТІ ПОСТНЕКЛАСИЧНОЇ НАУКИ (ФІЛОСОФСЬКОІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ)Науковий керівник - доктор філософських наук, професор Рижко Володимир Антонович, директор Центру гуманітарної освіти НАН України. Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Мокляк Микола Миколайович, Національний авіаційний університет, професор кафедри соціології; Захист відбудеться “27” жовтня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.456.01 в Інституті вищої освіти АПН України за адресою: 01014, м.Історіографія радянського періоду, в цілому сповідуючи концепцію “обєктивних законів історичного розвитку”, проблематику гуманістичних вимірів історії підпорядковувала аналізові її загальних закономірностей, тенденцій, рушійних сил, чинників, тобто здійснювала історичне дослідження в контексті ідей універсалізму. По-третє, в сфері світового історичного пізнання (в найширшому розумінні) відбувається серйозна концептуальна трансформація, що повязана з відмовою від крайнього сцієнтизму та визнанням рівноправності різних теоретичних підходів в сучасному гуманітарному знанні та інтерпретації проблем історії. Тому дослідження теоретичних способів осягнення історії, окреслення предмету, рівнів та форм історичного пізнання, здійснене в контексті постнекласичної науки, зокрема в межах так званої формальної філософії історії, має суттєві ознаки актуальності. Кримський обгрунтував оригінальне бачення глобальності історії, що характеризується двома площинами - всеохоплюючою цілісністю та внутрішніми ціннісно-смисловими інваріантами. Табачковський піднімає низку теоретичних та методологічних питань філософії історії, проблему сенсу історії та плюралізму її тенденцій.Автором розкрито особливості дослідження минулого історії на передтеоретичному рівні історичного пізнання та порівняння його з більш пізніми формами. На передній план висувається вимога достовірності історичної оповіді, від чого залежить питання належності її чи то до історії, чи то до мистецтва. Обґрунтовано, що історичні персонажі виокремлюються серед інших людей не за рахунок фантастичних здібностей, а завдяки певним соціальним характеристикам, що дозволило їм залишити свій слід в історії. У другому розділі - “Основні форми теоретичного пізнання історії”, який містить три підрозділи, здійснено тематизацію особливостей предмету теоретичного пізнання історії в теології, філософії та історіографії, вказано на їх специфіку та характерні ознаки. Антиномія між історичним універсалізмом та реальним багатоманіттям культур і цивілізацій вирішується догматичним шляхом ігнорування реальної різноманітності культур і цивілізацій, але це породжує схематизм та догматизм, котрий закриває можливість діалогу з іншими теоретичними підходами до історії.