Проблематизація персональної ідентичності. Постановка проблеми ідентичного як унікального, індивідуального, особистісного на межі ХХ-ХХІ ст. у всіх галузях гуманітарного знання. Окреслення нових обріїв сприйняття проблемного епіцентру саморефлексії "я".
Аннотация к работе
Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара «За образом і подобою Божою»: біблійні витоки ідеї особистості Пацан В.О. Євлогій, єпископ Новомосковський кандидат богословя старший викладач кафедри філософії Україна, Дніпропетровськ Чи не найбільш значущою пізнавальною ініціативою сучасної гуманітаристики є проблематизація персональної ідентичності. При її актуалізації окреслюються нові обрії сприйняття проблемного епіцентру саморефлексії «я», що утворився і поновлюється при визначенні його співвіднесеності з «іншим», нерозкритість якої для раціональної свідомості обумовлюється її багатовіковими коливаннями між умоглядним долученням людини до знеособленого трансцендентного Абсолюту та живим відчуттям нею власної причетності до Бога як Верховної Особистості. Очікувана відповідь сформується, очевидно, при подоланні новітньою філософською думкою антропоцентричного самообмеження, що полягає у її відволіканні від проявів персонального принципу буття в людському існуванні через зосередження на його раціоналістичних засадах. Відповідно їх наукова рецепція стає актуальною в контексті зміни пріоритетів самого «постметафізичного» (Ю. Хабермас) мислення, основоположного для постнекласичного стилю філософствування і «відповідального» за світоглядні та соціокультурні трансформації сучасності. Теоретичне оформлення цього типу раціональності інспірувалось прагненням до звільнення людської особистості, націленої на раціональне визначення власної самототожності, від перед-заданості її світосприйняття та самоусвідомлення деперсоналізованою трансцендентальною формою суб’єкта, яка ствердилась у класичній філософській традиції і призвела до відсторонення людини від її особистого духовного досвіду при його раціоналізації. Однак радикальне заперечення «презумпцій метафізики» (Ж. Дерріда), що стало висхідним для постнекласичного способу філософствування, набуло первинного обґрунтування при осмисленні суперечностей раціоналістичної логіки як проявів загального характеру розрізнення (differAnce). Тож при саморозкритті новітньої філософської думки як «філософії відмінності», у процесі якого були закладені епістемологічні підвалини світоглядного і ціннісного плюралізму постмодерну, в сучасній культурі встановився «горизонт передрозуміння» (Г.-Г. Гадамер) персональної ідентичності як проблемності. Вона і дала поштовх до безпосереднього звернення постнекласичного філософського дискурсу до Творця, що засвідчило усвідомлення необхідності посилення раціоналістичної конструкції Наріжним Каменем Віри. Таке зміщення центру філософської рефлексії свідчить про визнання і недостатності раціональних критеріїв персонального самовизначення, і необхідності розширення концептосфери філософствування для вивірення його ціннісних орієнтирів. Але раціоналістичний ресурс цього способу особистісного самовизначення виявляється недостатнім: ані «стратегії взаємності» («strategies of mutuality») [42] та «політика множинності» («politics of multitude») [42] у сфері гуманітарного пізнання, ані його «паралогія» («paralogy») [16] і теорія «багатоликої особистості» («multiple personality disorder») [34] не забезпечують подолання «діалогічної безвиході» (М.М. Бахтін), що утворюється при всіх спробах ствердження плюральності інтерпретацій істинного як безумовної платформи погодження різних пізнавальних позицій. Але означена умова комунікації фактично виключає розбіжності персональних дискурсивних позицій у діапазоні її саморозкриття, який обмежується протиставленням - у діалозі засновників соціально орієнтованої течії комунікативної філософії - трансцендентальних передумов дискурсу та універс ально- прагматичних вимог до висловлювання. На таких методологічних засадах формується етична феноменологія, що дає початок тій лінії комунікативної філософії, яка відзначається «персоналістичною інспірацією» (Л. Лакруа), проявленою в метафізичному аналізі міжособистісних стосунків, націленому на визначення їх етичності. 83], в якому відбувається саморозкриття суб’єктивності, ґрунтується на перших двох Заповідях Христових: «Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї... Вона доводиться в ході розгортання до логічного кінця думки про первинність осмислення буттєвої безкінечності для самопізнання людини, виявляючись у дискурсивному полі, де неможливість позитивних визначень Божественного буття постає доказом Його абсолютної трансцендентності: «Бог - інакший, ніж Інший, Він передує етичній межі з Іншим і відрізняється від кожного ближнього...» [Цит за: 5, с.