Текстовий масив прозової спадщини Б. Грабала за період 60–90-х років, у якому відбито формування нової художньої парадигми. Синтетичний вид комічного та його втілення в чеській літературі – "Празька іронія", монографії чеських дослідників "грабаліани".
Аннотация к работе
ПРОЗА БОГУМІЛА ГРАБАЛА В КОНТЕКСТІ “ПРАЗЬКОЇ ІРОНІЇ”Робота виконана на кафедрі словянської філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Радишевський Ростислав Петрович Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри полоністики. Захист відбудеться “18“ квітня 2005 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою 01033, м.У літературах західних, південних і східних словян - в силу специфіки їхнього розвитку, - постмодернізм зявився пізніше, ніж в інших європейських літературах. Коли в Америці та Західній Європі постмодернізм став природнім породженням постіндустріального суспільства, був тісно повязаний із постструктуралістською теорією й використовував весь арсенал західної масової культури, то у словянських країнах однією з причин його виникнення стала реакція літератури на прагнення держави уніфікувати традиційні художні форми, припинити розвиток нових, у тому числі й постмодерністських літературних концепцій. У пошуках нового онтологічного статусу, намагаючись долучитися до ідеологічного та естетичного плюралізму, чеська література, як, зрештою, й інші словянські, багато в чому засвоїла ключові позиції філософії постмодернізму: прагнення до синкретизму мислення, знецінення “вічних” цінностей, відчуття тотальної кризи цивілізації, сприйняття світу як позбавленого усякого сенсу хаосу. І постмодернізм, не зважаючи на закладені у ньому деструктивні основи, у нових суспільно-політичних умовах початку 90-х рр. зруйнував культурні кордони, відтак став у чеській літературі своєрідним каталізатором процесів універсалізації, звільняючи національно-художню свідомість від комплексів та стереотипів, сприяючи подоланню естетичного консерватизму й табу і позбавляючи літературу залежності від національних художніх авторитетів. У вітчизняній славістиці творчість цього автора в контексті дослідження феномена “празької іронії” розглядає Г. Сиваченко.У першому розділі “Празька іронія” та європейська сміхова традиція дисертантка намагається зясувати специфіку “празької іронії”, її джерела, причини виникнення в контексті основних концепцій комічного в літературі ХХ ст. Тут розглядаються такі ключові позиції: топос Праги в культурі й літературі першої половини ХХ ст.; "празька іронія" як феномен літератури "пограниччя" та новотвір перехідної культурної епохи; значну увагу приділено концепціям іронізму та стосункам "празької іронії" до іронії постмодерної. "Празька іронія" - особлива виражальна сфера, що приходить на зміну втраченим цінностям офіційної культури та девальвує сакралізовані владні авторитети, відтворює історію у анекдотах, розпорошує події у пригодах смішних героїв та небилицях, характеризуючись значною розкутістю та фраґментарністю. У підрозділах першого розділу роботи простежується історичне коріння "празької іронії" (іронія Я. Робиться висновок про те, що загальні риси літератури перехідної доби модифікуються в межах "празької іронії" у таких напрямках: 1) програмне змішування культур: низької й високої; 2) культ інтертекстуальності; 3) довільні взаємини між текстом, читачем та автором; 4) поетика "празької іронії" не зобовязує до композиційної послідовності синтаксичних елементів (композиції й фабули), навіть на рівні речення; 5) естетичною метою видається руйнування логіки, опертої на лінійність, послідовність чи конструктивну функціональність.