Комплексне дослідження процесу інституалізації політичної опозиції на етапі переходу до демократії, з’ясування соціально-політичних та правових умов інституалізації опозиції в Україні. Створення сприятливіших правових умов для процесу інституалізації.
Аннотация к работе
Львівський національний університет імені Івана ФранкаРоботу виконано на кафедрі політології Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України. У дослідженні сформовано понятійно-категоріальний апарат політичної опозиції на прикладі України. Автором зясовано основні передумови та визначальні фактори, що чинять вплив на процес інституалізації опозиції на соціальному, політичному та правовому рівні. Розглянуто три етапи формування інституційної моделі опозиції в новітній українській історії та розкрито сучасний рівень інституційного оформлення політичної опозиції в Україні в контексті становлення державності та демократії. Визначено перспективи подальшого утвердження та інституалізації політичної опозиції, забезпечення умов ефективного функціонування інституту політичної опозиції в Україні.Тема інституалізації опозиції набуває актуальності через особливе її становище в українському перехідному суспільстві, у якому відбувається впровадження норм демократії та становлення і розвиток демократичних інститутів. Актуальність праці полягає, зокрема, в універсалізованому і пристосованому до українських політичних реалій розумінні поняття „опозиція”, яке в політичній науці трактується у широкому сенсі (виявленого в громадському й політичному житті незадоволення політикою та окремими діями більшості чи опору політичним змінам, ініціатором яких є панівна політична сила), та у вузькому (парламентська політична сила, що не прийняла участі у формуванні уряду та виступає альтернативою урядовому курсові і політиці більшості). Оскільки в Україні триває процес становлення політичної системи з частими змінами конституційних рамок, що визначають порядок взаємодії основних інститутів держави та розподіл їхніх повноважень, то, нерідко, замість чітких дій та стратегії спостерігаємо малоефективні спроби демонстрації опозиційності, які знижують довіру населення до опозиції. Попри значну кількість наукових досліджень, які присвячені переважно характеристиці інституту політичної опозиції в Україні, порівняльному аналізу її діяльності з зарубіжним досвідом, окремим аспектам функціонування - узагальнюючої праці, в якій би комплексно висвітлювався процес інституалізації політичної опозиції, в Україні немає. Між тим, політична практика настійно вказує на нагальну необхідність саме неупередженого наукового осмислення процесу інституалізації політичної опозиції в Україні, визначення її детермінант, особливостей та проблем.Перший розділ дисертації „Методологія дослідження інституалізації політичної опозиції” складається з трьох підрозділів і спрямований на розгляд основних концепцій та джерельної бази досліджень політичної опозиції, висвітлення її функцій та типології. У першому підрозділі „Основні підходи до визначення поняття „політична опозиція” проаналізовано та систематизовано основні концепції політичної опозиції. Розкрито два виміри аналізу поняття „політична опозиція”: у широкому розумінні політична опозиція розглядається як політична сила/сукупність політичних сил, груп та рухів, що протистоять політичній більшості, офіційному курсові держави та урядовій діяльності; у вузькому розумінні політична опозиція є елементом політичної системи, партією/партіями та їх фракціями у парламенті, незгодних з урядовим курсом та методами його реалізації. У другому підрозділі „Суть, функції та типологія політичної опозиції” визначено та систематизовано основні концепції розуміння сутності політичної опозиції, розглянуто поняття „політична опозиція” з погляду неоінституціоналізму, що дає можливість урахувати роль неформальних інститутів, норм та правил на процес інституалізації політичної опозиції. Критикуючи урядовий курс, опозиція має змогу добиватися принципових поступок від влади, коригувати її політику, підтримувати в належному тонусі правлячу політичну силу, надавати розвиткові країни необхідної динаміки, обмежувати зловживання владою, слідкувати за дотриманням громадянських і політичних свобод населення, гарантувати підтримку соціальної стабільності, ведення діалогу правлячої й опозиційної партій.