Розвиток Донбасу в післявоєнний період. Статус населених пунктів. Етапи повоєнної урбанізації. Фактори утворення суцільної системи міст. Брежнєвський застій як "золота пора" донбасівського робітництва. Стабілізація демографічних процесів на Донбасі.
Аннотация к работе
Проблеми соціогуманітарного та етнокультурного відтворення регіональної спільноти між Війною і НезалежністюРешта міського населення жила на периферії міських агломерацій у поселеннях, які і за зовнішніми ознаками, і за своїм внутрішнім життям мало нагадували міста в традиційному розумінні цього слова. Внаслідок специфіки розміщення виробничих потужностей (металургійні та машинобудівельні підприємства як правило розміщувалися у великих містах, і, як правило, в їх історичному центрі, натомість шахти - на околицях) з часом усталеного вигляду набула й специфічна “форштадтська” (від нім.: Vorstadt - пригород, передмістя) структура розселення людності за професійною ознакою: населення передмість передовсім складалося з шахтарів та їх нащадків. Характерною прикметою повоєнної урбанізації було не лише надто стрімке зростання чисельності міст, які містами в цивілізаційному значенні цього слова можна було вважати лише умовно, а й усвідомлене формування владною політикою значної кількості монопрофільних міст, “заточених” на одну галузь виробництва - вугледобувну. Впродовж 1976 - 1985 рр. у Донецькій області були введені в дію 188 загальноосвітніх шкіл на 103 тис. місць, майже 71 тис. місць у дитячих дошкільних закладах (основною їх формою у великих містах стали так звані дитячі комбінати, із колосальною - нині неймовірною - місткістю від кількох сотень дітей кожен), 9,5 тис. місць у медичних закладах. Осердям наростаючої кризи стали передусім монопрофільні міста, що сформувалися чи були побудовані у повоєнний час: комсомольці, які підіймали шахти за “комсомольськими путівками” змужніли, на порозі пенсії у них виникало багато питань до партії та уряду стосовно того, на вівтар якої ідеї була покладена їхня молодість.