Поняття, класифікація та значення довірчих правовідносин, оновлення методів їх регулювання. Удосконалення механізму реалізації захисту цивільних прав та інтересів людини і громадянина в Україні. Договори відмежування та форми майнового привласнення.
Аннотация к работе
АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наукРобота виконана на кафедрі цивільного права юридичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка. Науковий консультант: академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор Кузнєцова Наталія Семенівна, професор кафедри цивільного права Київського Національного університету імені Тараса Шевченка Офіційні опоненти:академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор Луць Володимир Васильович, завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Академії муніципального управління (м. Захист відбудеться “15” травня 2003 року о 10.00 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.001.06 при Київському Національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Відсутність глибоких і системних наукових досліджень поняття, правової природи та видів довірчих правовідносин не дозволяє визначити належне їм місце у системі цивільного права, виявити критерії й чітко відмежувати від суміжних правових інститутів, встановити характер взаємозвязку із суміжними правовими конструкціями. Предметом дисертаційного дослідження є система чинних в Україні нормативних актів, положень нового Цивільного кодексу України, що стосуються довірчих відносин, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела, юридична практика, постанови Пленуму Верховного Суду України, розяснення президії Вищого господарського суду України. Водночас загальною методологічною основою вибрана концепція поділу цивільного права на право формальне (тобто, прямо визначене) і право доброї волі та визначено місце довірчого правовідношення як елемента системи цивільних правовідносин й інституту права доброї волі. При цьому довірче правовідношення й правові інститути, засновані на добрій совісті, належать, насамперед, до права доброї волі, а окремі з них, нормативно визначені, входять одночасно і до складу формального права, подвійна природа яких обумовлює їх місце у системі цивільного права. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в Україні на рівні монографічного дослідження розглядаються поняття та природа довірчого правовідношення, проблеми співвідношення правових інститутів, заснованих на добрій совісті, з іншими суміжними правовими конструкціями у цивільному праві, проведено класифікацію довірчих відносин, вперше запропоновано поняття, виявлено особливості і визначено місце довірчого правовідношення у системі цивільних правовідносин як специфічної форми майнового привласнення, що виникає на підставі зобовязань доброї совісті, запропоноване вирішення питань, що є спірними при встановленні обмежень права власності, відмежуванні договору управління майном від інших видів договірного управління чужим майном, виявленні правової природи кондикційних зобовязань.Автор обгрунтовує висновок про те, що в приватному праві Стародавнього Риму довірчі відносини регулювалися за допомогою непоіменованих договорів (innominati contractus), фідуціарних правочинів у вигляді fiducia cum amico (договір з другом) і fiducia cum creditore (договір з кредитором), приданого (dos), довірчого дарування, фідеїкомісів, легатів, цільового майна (майно Богів, безоплатна роздача хліба), управління майном відсутньої особи (cura bonorum), голого права (nuduum jus), делегації (delegatio), інших правочинів, повязаних з переходом права власності або повноважень управління з фідуціарною умовою (pactum fiduciae), зміст якої полягав у зобовязанні нового набувача бути власником (володільцем) отриманого майна лише певний час і повернути його у власність попереднього олодільця чи іншої визначеної особи після припинення відносин Fides, якщо правочином не передбачено вчинення певних дій щодо такого майна. У ході дослідження встановлено, що зобовязання доброї совісті застосовуються і для захисту фактичних ситуацій за відсутності субєктивного права в їх учасників, які грунтуються на добрій совісті і правових нормах або лише на добрій совісті, і виникають з зобовязань з недостатнім зустрічним задоволенням (англ.: consideration), до яких відносяться недозрілі права (секундарні права, локальні норми про добросовісну поведінку), вироджені права (натуральні зобовязання, в тому числі оплата боргу з парі, зобовязання спадкоємця з недійсного заповіту тощо), інші юридично незавершені зобовязання (зобовязання опосередкованого володіння, в тому числі контролю; зобовязання з договору, виконаного стороною і не оформленого з вини іншої сторони тощо).