Напрями наукової діяльності В. Ягича, ставлення хорватського ученого до України. Культурно-ідеологічні засади інтерпретації Ягичем проблем української мови. Зміст лінгвоукраїністичних досліджень Ягича, його взаємини з українськими ученими-лінгвістами.
Аннотация к работе
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИАВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук Роботу виконано на кафедрі рідної мови та методики її викладання Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, МОН України. Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент ГУЗАР Олена Володимирівна, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри рідної мови та методики її викладання.Ягич - один із найавторитетніших славістів останньої третини XIX - початку XX ст., який не тільки усе життя самовіддано працював для розвою словянознавства як науки, але й вивів його - завдяки редагованому ним часопису “Архів словянської філології” - на європейський рівень. Ягича, ми насамперед спробували зясувати, чому вкрай зайнятий професор, який не жив в Україні і не володів українською, завжди жваво цікавився українською мовою та дослідженнями українських мовознавців, зокрема О. Українська мова була однією з ланок у словянській етнокультурній цілісності, як її розумів Ватрослав Ягич. Щурат були першими (і практично єдиними) критиками маловідомих Ягичевих статей про культурно-історичний розвиток українців та статус їхньої мови в Російській та Австро-Угорській імперіях. Також на часі - оприлюднення маловідомих листів, документів та призабутих свідчень його сучасників, що дозволяє по-новому оцінити деякі події та явища в українському мовознавстві кінця XIX - початку XX століть.У АСФ (Архів словянської філології) та „Radi”, інших академічних виданнях маємо безліч статей, заміток і рецензій, присвячених і порівняльному словянському мовознавству, і окремим мовам - насамперед, що закономірно, сербохорватській, а також російській, українській, болгарській, чеській, польській, навіть литовській та її взаєминам із словянськими мовами. Ягича в „українському питанні” двояка: з одного боку - ліберальна (український народ, як і його мова та культура, цілком відмінний від російського та інших словянських, а отже, має право на вільний, самостійний розвиток), з другого - категорично радикальна (словянська єдність - понад усе; відтак українці як представники східної гілки словянського світу не мають права дробити цей світ, їм краще залишатися в складі могутньої Росії - „глави словянства”, дарма що вона придушує найменші прояви іншонаціонального мислення). Ягича до української мови, так само як і його позиція в „українському питанні”, не були однозначними. Ягич виступав за спільну для росіян та українців офіційну літературну мову - російську; українська (малоруська) мова, на його думку, має „вільно розвиватися”, але тільки в галузі шкільної освіти, письменства та культури (зрідка В. Ягич не присвятив українцям та їхній мові окремих праць, завжди аналізуючи її у “звязці” чи порівнянні з російською та іншими словянськими мовами (за винятком меморандуму про рутенську мову), та все ж ці розвідки, з огляду на величезний авторитет їх автора, в часи національного розмежування та найбільшої антиукраїнської реакції мали чимале значення і в українському мовознавстві, і загалом у славістиці.Погодіна про великоруськість давніх полян, які, на думку цих учених, мігрували від татарської навали на північ, а київські землі після XIV ст. були заселені вихідцями з Галичини та Карпат. Дещо пізніше в “Архіві словянської філології” (1898) учений опублікував власні розвідки про “Деякі спірні питання” словянського мовознавства. Висновок автора такий: руські наріччя дуже поступово переходять одне в одне цілком відповідно до їх географічного розташування, а це означає, що міграційні процеси пізніших століть не вплинули суттєво на первісне групування давньоруських племен за їх діалектними особливостями. Ягича, хоч і не простежувалися в окремих працях, загалом стосувалися трьох галузей: 1) історії розвитку української мови у звязку з історією України (дві розвідки та епістолярій); 2) історичної граматики української мови, повязаної з дослідженнями давньоруської писемності (три розвідки); 3) історії української мовознавчої науки (“Історія словянської філології”). За нашими підрахунками, загалом у 42-х томах щорічника було опубліковано близько 60 українознавчих статей і рецензій, з них половина присвячена власне мовознавчим питанням.