Василь Стефаник – майстер соціально-психологічної новели. Основні ознаки експресіонізму. Якісно новий погляд на світ. Внутрішня динамічність та глибокий драматизм новел Василя Стефаника. Відтворення проблеми гріхопадіння та покаяння в новелі "Злодій".
Аннотация к работе
Міністерство освіти науки та спорту України Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського Курсова робота Проблема злочину і покаяння в новелістиці Василя Стефаника Одеса, 2011 Вступ Творчість Василя Стефаника - яскрава сторінка української соціально-психологічної прози кінця XIX - початку XX століття. Його імя стоїть поряд з іменами таких видатних світових майстрів малої прози, як Гі де Мопассан, Проспер Меріме, Стефан Цвейг, Антон Чехов. Він одним із перших підніс до вершини досконалості жанр української соціально-психологічної новели, відмовившись від навязливих шаблонів критичного реалізму, вузької провінційності побутописання, прагнучи реалізувати свій талант у новому баченні дрібниць життя, без удаваної байдужості й манірності. Чи не всі дослідники його творчості, починаючи від його сучасників - Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Євшана, - вказували на надзвичайну художню майстерність письменника, уміння вкласти у мінімум слів максимум виражальності. За філософією експресіонізму, Всесвіт стає духовною власністю людини, а смерть як кінець фізичного життя втрачає свій сенс, бо душа живе вічно. Дуже виразно у творах Стефаника простежується символічний образ вишні(«Басараби»). В їхньому трактуванні земне життя - це фільтр, що здатен очистити людину, школа, яка може привести до Бога. Хто губить її, той губить звязок з Богом, починає ковзати по поверхні життя, шукаючи заспокоєння в багатстві, владі, себелюбстві. Цю проблему досліджує В.Стефаник у новелах Злодій, Гріх, Мати, Новина, Басараби. Перша полягає в тому, що ця модель авторської ідейно-естетичної свідомості була викликана до життя самою дійсністю і спонукала митців до виявлення головної сутності людського буття, прихованого за зовнішньою видимістю. Завдяки актуальній тематиці і високій художній довершеності своїх новел, що були, за висловом В. Лесина, своєрідними психологічними студіями[13, 49], Василь Стефаник став одним з найулюбленіших письменників українського народу. Тома Басараб не чинив злочину. Такий раптовий початок і ніби обірване, відкрите закінчення новели (адже останнє речення формально не дає підстав говорити про смерть наступного з роду Николая Басараба: «Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику..») позначаються на сприйманні твору - як картина, дуже близька читачеві.