Положення нормативно-правових актів та Конституції УСРР, в яких розкривається зміст та закріплюються принципи свободи совісті та віросповідання. Особливості законодавчої бази для діяльності релігійних організацій, повноваження Наркомату внутрішніх справ.
Аннотация к работе
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наукПравове регулювання свободи совісті, віросповідання і діяльності релігійних організацій у радянській Україні (1919-1929 рр.). Дисертація присвячена дослідженню теоретичних і методологічних аспектів формування системи засобів, способів і процедур правового регулювання суспільних відносин у релігійній сфері життєдіяльності людини, його значення в забезпеченні права на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій у радянській Україні 1919-1929 років. Формулюються пропозиції щодо подальшого закріплення і здійснення цього права, вдосконалення чинної редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” № 987-ХІІ від 23 квітня 1991 року, діяльності Державного комітету України у справах національностей та релігій.Привертає увагу прагнення цих двох суспільних інститутів досягти визнання і чіткого окреслення в чинному законодавстві лише тих обмежень здійснення права людини на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій, які диктуються необхідністю захисту інтересів охорони громадського порядку, здоровя і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей, збереження традиційної релігійної культури суспільства, а також узгоджуються з нормами і принципами міжнародного права і міжнародними зобовязаннями України. Вдосконалення законодавчого забезпечення права людини на свободу совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій потребує конкретизації вміщеного у Конституції України, чинній редакції Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” № 987-ХІІ від 23 квітня 1991 року положення про відокремлення церкви від держави, а школи - від церкви як такого, що не означає заборону співпраці церкви і держави, неможливості присутності церкви в державних структурах, включаючи освітні заклади, фінансування державою суспільно корисних програм за ініціативою та участю церкви. Важливу роль у визначенні пріоритетності принципу партнерських взаємовідносин між державою і церквою - відокремлення церкви від держави, школи від церкви в його демократичному трактуванні, позбавленому ототожнення держави і суспільства, - відіграють методологічні підходи, до розробки яких у теорії та історії держави і права, теоріях галузевих юридичних наук зверталися українські і російські вчені С.С. Її проблематика повязана з реалізацією перспективного плану невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 2066 від 27 вересня 2002 року “Про перспективний план невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій”, а також пункту 2 Плану заходів із виконання обовязків та зобовязань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затвердженого Указом Президента України № 39 від 20 січня 2006 року “Про План заходів із виконання обовязків та зобовязань України, що випливають з її членства в Раді Європи”. Метою дослідження є ґрунтовне і послідовне опрацювання процесу правового регулювання суспільних відносин у релігійній сфері життєдіяльності людини у радянській Україні 1919-1929 років з використанням викладених у теорії та історії держави і права, інших юридичних науках поглядів на його сутність та значущість, підготовка пропозицій щодо вибору і розвитку напрямів в оновленні концептуальних засад державної політики щодо свободи совісті і віросповідання, діяльності релігійних організацій, в удосконаленні законодавства, що регламентує забезпечення відповідного права людини.Перший із них “Теоретико-методологічні засади дослідження правового регулювання свободи совісті, віросповідання і статусу релігійних організацій” розпочинається трактуванням обєктивно існуючих можливостей для задоволення природних духовних потреб людини, інтересів та проведення необхідної для цього діяльності, їх успішного вивчення у контексті “наділення” законодавства таким смислом (змістом), аби воно могло слугувати реальним засобом, важелем здійснення цих можливостей, тобто інструментом використання відповідних прав. Можливість здійснення людиною зазначеної діяльності передбачає її право на свободу віросповідання, яке охоплює можливість приймати, змінювати релігійні та інші переконання, одноособово або спільно з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, здобувати релігійну та (або) світську освіту, а також вимагати заміни певних обовязків перед державою на інші з мотивів релігійних чи інших переконань у випадках, визначених законодавством. У підрозділі 1.