Створення дієвого механізму захисту прав людини та інших суб’єктів цивільних правовідносин в Україні. Впровадження та закріплення у Цивільному кодексі загального дозволу на самозахист. Засоби попередження самосуду, спрямованого на покарання винуватця.
Аннотация к работе
Національний університет внутрішніх справ Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наукРобота виконана у Національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України. Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Ромовська Зорислава Василівна, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, декан факультету правничих наук Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародного приватного і митного права кандидат юридичних наук, доцент Красицька Лариса Василівна, Донецький національний університет, доцент кафедри цивільного права та процесу Захист відбудеться 12 лютого 2005 року о 10 годин на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.02 при Національному університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м.Інтерес до цього права підвищився у звязку з тим, що однією з новел Конституції України стала загальна норма щодо права на самостійний захист, за якою особа має право на захист своїх прав будь-якими засобами, які не заборонені законом. Отже, право на самозахист на рівні Основного закону було визнано самостійною та рівноцінною можливістю правового захисту, скористатися якою особа може на власний розсуд. Це конституційне положення знайшло подальше впровадження у Цивільному кодексі, де загальним питанням самозахисту присвячена окрема стаття та вперше на законодавчому рівні право на самозахист було закріплено як правову категорію, чим було відкрито шлях для широкого її використання: у нормативних актах, у літературі, в рішеннях суду, у повсякденній правовій лексиці. Досягнення поставленої мети викликає потребу вирішення таких завдань: дослідити історико-філософський аспект становлення та розвитку права особи на самозахист; визначити поняття права учасників цивільних правовідносин на самозахист і його місце у механізмі цивільно-правового захисту; відмежувати цивільно-правовий самозахист від таких явищ, як самосуд і самоуправство; відмежувати заходи цивільно-правового самозахисту від інших заходів, які не мають ознак самозахисту; визначити загальні критерії правомірності застосування заходів цивільно-правового самозахисту; розглянути заходи самозахисту окремих цивільних прав та інтересів (немайнових, речових і тих, що виникають у зобовязальних правовідносинах) та дослідити особливості законодавчого закріплення порядку їх здійснення. Обґрунтовується теза, що характерними ознаками права на самозахист є такі: 1) воно надає особі можливість самостійно здійснювати захист, не звертаючись до юрисдикційного органу (що не виключає можливість товариської допомоги та сприяння органів, що не вирішують справу по суті); 2) це право виникає у разі порушення чи створення реальної загрози порушення прав або інтересів; 3) це право може реалізуватися за допомогою заходів, які відповідають загальним або спеціальним критеріям правомірності, що відрізняє самозахист від самоуправства, дії під час якого вчиняються з порушенням встановленого порядку; 4) воно є цільовим правом і здійснюється з метою попередження, припинення порушення права або ліквідації наслідків порушення, що відрізняє самозахист від самосуду, спрямованого на покарання.У вступі обґрунтовується актуальність теми, що досліджується, визначаються обєкт, предмет і мета дослідження, висвітлюється наукова новизна та формулюються основні положення, що виносяться на захист, визначається практичне значення одержаних результатів, їх апробація.“Розвиток законодавства про право учасників цивільних правовідносин на самозахист” на основі аналізу памяток права розглядаються загальні тенденції законодавчого закріплення права на самозахист. Самозахист у стародавні часи був традиційною формою захисту, однак з посиленням державної влади можливості самозахисту обмежувалися, поступаючись праву на судовий захист, за деякими винятками (зокрема, необхідної оборони, дій у стані крайньої необхідності, відмови від договору у певних випадках). Тому більшість учених дотримувалися думки про можливість самозахисту лише заходами, закріпленими у законодавстві, та визначали це право як виняток, розрахований на ситуацію, коли юрисдикційний захист неможливий, хоча окрім права на дії у стані крайньої необхідності жодна з можливостей самозахисту не була повязана у законодавстві з неможливістю юрисдикційного захисту. У Конституції право на самозахист не повязується з неможливістю отримати державний захист, тому пропозиції внести такі обмеження на галузевому рівні у загальні положення щодо права на самозахист слід вважати такими, що суперечать Конституції. Автор визначає право учасників цивільних правовідносин на самозахист як їх можливість у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, виникнення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків.