Постколоніалізм у широкому й вузькому, історичному, специфічному, теоретичному й дихотомічному контекстах. Аналіз історії української літератури у світлі постколоніальної критики. Головні риси постколоніальних студій в Україні та їх особливості.
Аннотация к работе
Постколоніальні студії: Україна в постколоніальних дослідженняхПрофесор історичного факультету Центральноєвропейського університету в Будапешті Альфред Рибер у доповіді, виголошеній на Міжнародній науковій конференції «Виклики сучасної історіографії: світовий та український контексти» (Львів, 9 - 10 листопада 2001 року) виокремив принаймні пять основних моделей історіографічної практики, які найчастіше використовують західні історики, а впродовж останніх двох з половиною десятиліть все активніше залучають і їх колеги на посткомуністичному просторі: цивілізаційну, історико-соціологічну, глобалістську, емпірицистську і дифузіоністську. На загал постмодерністи запровадили кілька засадничих позицій: 1) образ дійсності несе інформацію не про саму цю дійсність, а про її сприйняття в межах конкретного культурно-історичного простору; 2) історичне пізнання насамперед дає знання про стан свідомості того, хто сприймає та інтерпретує дійсність, а не про саму цю дійсність (на думку голландського теоретика історії Франка Анкерсміта, джерельне свідчення не є підтвердженням того, що в минулому щось справді відбулося - воно вказує не на саме минуле, а лише на його інтерпретації); 3) кількість історій відповідає числу інтерпретаторів дійсності; 4) історичний текст є не стільки відображенням минулого, скільки насамперед представленням індивідуального сконструйованого на основі історичних джерел і власних уявлень образу минулого (знаменита формула Жака Дериди стверджувала: «не існує нічого поза текстом»); 5) праця історика схожа на творчість письменника, без претензій на обєктивність і науковий статус; 6) історія - це мистецтво або інтелектуальна гра. Але і в контексті висновку, і в сенсі сказаного вище вважаємо за доречне процитувати професора Наталю Яковенко: «Проте запозичене від постмодернізму сприйняття будь-якого джерела як тексту з власною внутрішньою логікою прислужилося й історикам, підштовхнувши їх до детального вивчення контексту, в якому виникло й функціонувало джерело або історіографічний твір, - його мови, культурних навичок і позиції автора, обставин написання тощо». Саме на останньому зупинимося детальніше, відзначивши, що постколоніальні студії (інша назва - студії третього світу) виступають у якості нового підходу й напрямку в дослідженнях як історії колоніалізму загалом, так й історії колоніального минулого окремих держав, країн і народів. Тобто, його можна розглядати як основоположну політичну доктрину - «орієнталізм є фактом як культурним, так і політичним», повязану з домінуванням над Сходом, оскільки він був слабшим від Заходу, бо його «іншість» перейшла в слабкість.