Дослідження приписів пам’яток середньовічного права, що регламентували застосування попереднього ув’язнення як запобіжного заходу в європейському та литовсько-руському судових процесах, й формування в цьому контексті гарантій особистої недоторканності.
Аннотация к работе
Розглянуто приписи памяток середньовічного права, що регламентували застосування попереднього увязнення як запобіжного заходу в європейському та литовсько-руському судових процесах, й формування в цьому контексті гарантій особистої недоторканності особи.У межах середньовічного обвинувального процесу як першої форми змагальності ув’язнення особи було можливим лише у разі, якщо її затримали на місці злочину: потерпілий зв’язував підозрюваного й відразу вів його на суд. У випадках затримання особи на місці злочину подальший судовий процес відбувався за спрощеною процедурою: обвинувачений не мав права вимагати, щоб його поставили на суд у тій місцевості, в якій він проживав, ніхто не повинен був виступати стороною обвинувачення, суд розглядав справу не за приватним позовом, а з власного суддівського обов’язку. Суть особистої поруки (?рукоємства?) як запобіжного заходу полягала в тому, що ?віри гідна? особа поручалася за явку обвинуваченого до суду й зобов’язувалася відшкодувати потерпілому збитки або сплатити певну суму грошей у разі, якщо відповідач не з’явиться до суду. У всіх трьох статутах trialими артикулами було закріплено, що жоден осілий шляхтич не міг бути затtrialий і ув’язнений до суду ?…кождый шляхтич оселый подле права позваный, не поконаный правом, от нас, Господаря, и от которого вряду иман и в везенье сажон быти не маеть? (арт. Лише в умовах публічно-позовного процесу рівність сторін набуває більшої соціалізації: потерпілому держава надає офіційний захист або ж виступає від його імені, також вона переслідує правопорушника ?ех officio? у випадках, коли потерпілий відсутній; стороні ж захисту надаються права не рівні, а дещо більші ніж потерпілому, за плечима якого стоїть Левіафан-держава.