Поетика історичної драматургії Івана Карпенка-Карого: романтизм – неоромантизм - Диссертация

бесплатно 0
4.5 148
Поетика драми "Бондарівна". Франкова концепція "різнорідності характерів" у творчості драматурга І. Карпенка-Карого (у комедіях-жартах). Мелодрама "Гандзя": образотворчі можливості сюжетики. Романтична драма "Мазепа". Історичне тло і художній вимисел.


Аннотация к работе
ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук Поетика історичної драматургії Івана Карпенка-Карого: романтизм - неоромантизмФранкова концепція “різнорідності характерів” у творчості драматурга (комедія-жарт “Паливода XVIII століття” та мелодрама “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”).

План
Зміст

Вступ

Розділ І. Романтичний дискурс

1. Поетика драми “Бондарівна”

Список литературы
Вступ

Українська драматургія ІІ половини ХІХ - початку ХХ століття засвідчує функціонування в ній різних художніх напрямів й індивідуальних стильових систем, багатство жанрово-композиційних форм. Класичний романтизм і реалізм, розвиваючись в часовому й художньому просторі, набуваючи нових модифікацій, торували широкі шляхи українському модернізмові (неоромантизмові, символізму, імпресіонізму та ін. течіям) і водночас побутували поряд з ним, створюючи оригінальні перехідні чи синкретичні форми. Найбільшою мірою здатність до розвитку й відновлення притаманна була тим системам, що за своєю природою належать до відкритих, поліваріантних. Саме таким був романтизм. Ідея свободи, індивідуальної і суспільної, обстоювана романтизмом, постать героя-борця, що стає центральною в переламні епохи, інспірує не лише розвиток цієї системи, але й позначається на наступних художніх епохах. І саме ці риси широко виявились у романтико-історичній драматургії І.Карпенка-Карого. Тож основне завдання дослідження - виявити й схарактеризувати риси поетики митця, що розкривалися як у романтичній, так почасти й неоромантичній системах, водночас становлячи зразки їх яскравого втілення.

Цілісне дослідження поетики - основних стильових домінант історичної драматургії Карпенка-Карого проводиться вперше. Поетика драматургії І.Карпенка-Карого (зокрема історико-романтичних творів) має переважно часткове, фрагментарне наукове висвітлення. А тим часом літературознавство сьогодні виявляє посилений інтерес до різних типів художнього мислення, неповторності його виражальних можливостей - як на рівні скрупульозного аналізу стилю художніх текстів, так і інших компонентів (сюжетики, жанру, композиції, драматичного конфлікту, особливостей характеротворення та ін.). Усі ці чинники і визначають актуальність обраної для дослідження теми та її наукову новизну.

Звязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано на кафедрі української літератури Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, до комплексних наукових та навчально-методичних планів якої входить проблема дослідження естетичних концепцій, зокрема романтичних і неоромантичних, на сучасному етапі літературознавчого аналізу художнього тексту.

Метою дослідження є інтерпретація і комплексний аналіз стильових особливостей історико-романтичної драматургії І. Карпенка-Карого 1884-1902 рр., яка синтезує в собі художньо-тематичні категорії романтичної традиції та зародження неоромантичних рис у його поетиці. Поставлена мета передбачає розвязання таких завдань: окреслити особливості стильової моделі історико-романтичної драми І.Карпенка-Карого (шляхом герменевтичного прочитання тексту);

виявити фольклорно-національні ознаки романтичної моделі буття в пєсах драматурга;

окреслити стильові прийоми і їх художньо-функціональну роль у драмах (історична основа конфлікту; контрастність; інверсованість та емфатичність мови героїв; ритмотемп та ін.);

дослідити художню антиномію герой - антигерой у системі українського неоромантизму;

простежити поглиблення психологічних характеристик в неоромантичній трагедії (порівняно з мелодрамою, романтично-побутовою драмою) і значення внутрішнього конфлікту.

Обєктом дослідження є історична драматургія І. Карпенка-Карого (ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст.), пєси “Бондарівна”, “Гандзя”, “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”, “Паливода XVIII ст.”, “Мазепа”, “Сава Чалий”.

Предметом дослідження є естетична природа, жанрово-стильові особливості історичної драми Карпенка-Карого, що вкладаються в художні системи романтизму та неоромантизму.

Методи дослідження. Для розвязання поставлених завдань використані історико-літературний, історико-культурний, герменевтичний методи, що допомагають зясувати особливості художньо-стильової системи; окремі прийоми психолого-аналітичного методу допомагають глибше і всебічніше розкрити художній образ.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять теоретико-літературні та історико-літературні праці І. Франка, М. Грушевського, Лесі Українки, М. Зерова, С. Єфремова, Я. Мамонтова, Д. Чижевського, О.Білецького та Л.Білецького, Ю. Шереха; наукові монографії та розвідки з питань драматургії П. Хропка, З. Мороза і Л. Мороз, М. Яценка, Л.Демянівської, Г.Семенюка, С. Чорнія, Б. Шнайдера, М. Кудрявцева, С.Хороба, В.Гуменюка та ін. Використовуються також теоретико-методологічні праці українських і зарубіжних дослідників В.М.Жирмунського, Д. Наливайка, Г.-Г. Гадамера, Т. Гундорової, Г. Клочека, Ю. Кузнецова, В. Смілянської, В. Успенського, З.Геник-Березовської та ін.

Теоретичне значення роботи полягає у вирішенні таких питань, як образотворчі функції сюжетики і композиційної структури драматичного твору; естетично-стильового функціонування прийомів мовлення дійових осіб тощо. Здійснений різноаспектний аналіз поетики історичної драматургії І. Карпенка-Карого дозволяє чітко окреслити художні моделі романтизму як у творчості українського митця, так і у вітчизняному літературному процесі в цілому, а також дослідити елементи неоромантизму, що почали зявлятися в драматургії в кінці ХІХ - на початку ХХ століття.

Практичне значення одержаних результатів. Основні результати дослідження можуть бути використані в процесі викладання курсів історії української літератури, теорії літератури, історії драми і театру, історії та теорії культури, спецкурсів і спецсемінарів з питань поетики і стилістики драми на філологічних факультетах, у написанні пошукових досліджень (курсових, дипломних робіт), підготовці посібників з історії і теорії української драматургії, а також у викладанні української літератури в школах, гуманітарних ліцеях, гімназіях.

Апробація і впровадження результатів дисертації. Дисертація обговорена на засіданні кафедри української літератури Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського. Результати дослідження апробувались на звітно-наукових конференціях аспірантів і викладачів Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського, Київського національного університету імені Тараса Шевченка (звітно-наукових конференціях аспірантів і викладачів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2000, 2001), Франківській науковій конференції Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2002).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 6 статей. драма сюжетика комедія романтичний

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, 7 підрозділів і висновків, списку використаних джерел (170 найменувань). Загальний обсяг - 163 сторінки, з них 149 основного тексту.

Стан розробки проблеми.

Першою і за часом, і за вагомістю оцінок проблематики і поетики драматичної творчості І. Карпенка-Карого була, без сумніву, глибоко аналітична стаття І. Франка1//, в якій підкреслено було те основне, що характеризувало творчість драматурга, своєрідність і значення його художнього доробку. Франко виділяє у “великого драматурга, якому рівного не має наша література” такі риси, як широчінь і багатство творчості, артистичну викінченість, глибоке продумання тем, бистру обсервацію життя та ясний і широкий світогляд. У статті, крім широкої, загальної оцінки драматургії І. Карпенка-Карого, розглянуто було всі його значніші твори, зокрема й історико-романтичні: “Бондарівна”, “Батькова казка”, “Паливода XVIII ст.”, “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”, “Гандзя”, “Сава Чалий”, порівняно їх із творами, що належали до реалістичного художнього напряму. Послідовно віддаючи перевагу останнім (крім хіба що трагедії “Сава Чалий”, цього “архітвору української драматургії”), Франко, мабуть, і започаткував цю тенденцію, яка згодом лише поглиблювалася, викликаючи несправедливу критику на адресу романтичних драм. Грунтовні критичні розвідки С. Єфремова2//, О. Дорошкевича3//, О.Киселя4// та інших авторів були присвячені питанням проблематики пєс драматурга. Я. Мамонтов у своїй вагомій театрознавчій праці “Драматургія І. Тобілевича”5// зазначав з цього приводу: “С. Єфремов у своєму критико-біографічному нарисі “Карпенко-Карий” ніде нічого не говорить ні про драматичну композицію, ні про технічні засоби в пєсах І.Тобілевича, цебто його зовсім не цікавить саме те, що становить один з найголовніших моментів у творчій роботі драматурга і від чого найбільшою мірою залежить його театральний успіх. Критична обсервація С.Єфремова обмежується ідейним настановленням пєси та характеристикою типажу. До того ж і в цих межах практикується досить спрощений спосіб: критик цікавиться і тим і другим в аспекті, так би мовити, біографічному, і зовсім не задумується над організаційною роллю та сюжетною функцією таких чинників драматичного процесу, як ідея і типаж [...] Яких засобів уживав автор саме для театрального виявлення своїх ідей і персонажів?”6// І, сформулювавши це суттісне при оцінці драматичного твору запитання, робить висновок: “Ні життєподібність, ні літературна виразність не можуть цього гарантувати. І скільки не говорив би критик про життя І.Тобілевича, про тематику і типаж його пєси, він не розвяже центрального питання: як же будував свої пєси І. Тобілевич? На яку саме театральну систему розрахована його драматургія? Як саме в театральній системі відбився світогляд драматурга і в яких ідейних та тематичних варіантах, в яких технічних засобах?”7//

Отже, Я. Мамонтов по суті вперше ставить наперед при характеристиці драматичної творчості художню систему і зумовлену нею поетику, хоча й не вживає цього терміну. Щоправда, підходить до цього питання критик з театрознавчих позицій, але не забуває сказати, що вони є визначальними і в літературознавстві (“Невже С. Єфремову невідомо, що саме ці “технічні дрібниці” становлять основний зміст теоретичних студій драматургії і що без “техніки” (інакше кажучи, особливостей чи прийомів стилю, жанру і т. п. - авт..) ні в літературі, ні в драматургії не може бути ні “життьової правди”, ні “блискучих образів”?)8//. Наскільки Я. Мамонтов вважає такий метод дослідження результативним і значущим, свідчить його проникливе твердження. “Жодних мистецьких оцінок драматурга поза тією театральною системою, на яку розрахована його продукція, не може бути. Всі ці бали (оцінки - авт.) С.Єфремова і подібних до нього критиків абсолютно нічого не варті, бо “живий образ” чи “життьова правда” в одній театральній системі - великий плюс, а в другій - мінус”.9//

Таку ж “методу”, як і С. Єфремов, - продовжує дослідник, - застосовував при розгляді пєс І.Карпенка-Карого і О. Дорошкевич. “У С. Єфремова акцентуються біографічні моменти, у О. Дорошкевича - соціологічні”, - відзначає Я. Мамонтов. Вартість аналізу у С. Дорошкевича знижується тим, що автор передмови не виходить за межі тематики, типажу та ідейних мотивів пєси, висловлюючи лише наприкінці своєї розвідки кілька необгрунтованих чи “просто дивовижних думок”10// щодо формального боку пєс.

Нехтування художніми характеристиками пєс критик вбачає і у О. Киселя (“...Ні про композицію пєс І. Тобілевича, ні про його діалог, ні про його засоби щодо подачі персонажів О. Кисіль нічогісінько не говорить, а висновок (отой шульмейстерський “бал”) робить, т. б. мовити, в інтуітивний спосіб”). І робить висновок: “Зміст пєси (тематичний, ідеологічний) та літературна характеристика типажу ще нічого не говорять за композицію пєси та драматургічну майстерність її автора”11//.

Більше уваги приділяє питанням техніки драми чи “письменницькій манері” ще один попередник Я. Мамонтова - П. Рулін, “людина з досить солідною ерудицією і з дуже уважним та любовним ставленням до фактичних матеріалів”. Я. Мамонтов визначає й основну методологічну засаду, яка править за провідний принцип драматургічної аналітики у П.Руліна. “Принцип досить примітивний, а практичне застосування його у П.Руліна ще примітивніше. Полягає він у тому, що підрахувати, чи багато було у пєсах (ідеться про драми М. Кропивницького, але з цим же принципом згодом підходилося і до драматургії І. Карпенка-Карого - авт.) парубків, дівчат, батьків, урядовців тощо, і де-не-де підкреслюється їхня відірваність чи повязаність з основною лінією сюжету. От і все”,12// - з іронією підсумовує цей формальний принцип Я. Мамонтов. Таким чином, і соціологічний, і формалістичний принципи критик обгрунтовано відкидає як такі, що не дають змоги оцінити художній рівень пєси.

Як же будує сам Я. Мамонтов свій аналіз? Які принципи кладе він в його основу? Які відкриття на цьому терені робить? Апріорно відзначимо, що досить суттєві й значні. Обгрунтовано віднісши початок українського етнографічно-побутового театру до 80-х років ХХ ст. (хоча етнографічно-побутова драматургія почалася значно раніше, “Наталкою-Полтавкою” І.Котляревського, 1819 р.), дослідник говорить: “В цілому ця доба, що висунула сузіря блискучих акторів на чолі з М. Заньковецькою і уславилася далеко поза межами батьківщини, заведена в історію українського театру під загальною назвою “побутовий театр”. Але мені вже доводилось зазначати (див. Я. Мамонтов, “На театральних роздоріжжях”, 1925, стор. 21-42), що за цим титулом заховано дві цілком одмінних театральних системи, а саме: романтично-побутова і реалістично-побутова”13//. Звісно, цим театральним системам відповідали, до них входили твори драматургії двох художніх напрямів: реалістичного й романтичного. І оцінювати їх (і твори драматургії, і вистави за ними) теж, звичайно, треба було, виходячи з різних принципів: реалістичної чи романтичної естетики з усіма їх характерними рисами. (Цей поділ зустрінемо дещо згодом і в іншого талановитого театрознавця - М.Вороного в його розвідці про сценічну творчість Л. Ліницької “Драматична примадонна” (Львів, 1924), лише замість терміну “реалізм” у нього вживається “натуралізм”.)14//

Цей поділ і став тим критерієм, тими основоположними естетичними засадами, які давали змогу обєктивно, не викривлено оцінювати твір. Провівши цей поділ в цілому в системі українського театру, Мамонтов в романтично-побутовій системі в цілому виділяє такі риси, як високу міру художньої умовності (перевагу “театральності” - видовищності, яскравості, ефектності над побутовізмом). В плані тематичному - увагу до історичних, національних, політичних проблем (“поетичний історизм”).

Переходячи до творчості І. Карпенка-Карого, Мамонтов також проводить поділ всіх драм на дві групи: такі, що належать до реалістично-побутового театру (він її ставить вище, вважає, що з нею театр підноситься на інший, сучасніший рівень) - і драми, що належать до романтично-побутової системи. Тематично ці пєси діляться автором ще на дві підгрупи. Перша: в центрі пєс тема кохання, де негативна сила руйнує щастя закоханих, становить зовнішні перешкоди й поєднується з мотивами соціальними та національними (“Бондарівна”, “Гандзя”, “Паливода XVIII ст.” Сюди ж Мамонтов включає комедію “Підпанки” і драму “Наймичка”). Друга: в центрі тема кохання, де руйнуюча сила виникає з психіки самих закоханих і становить внутрішній опір, повязуючись з мотивами моральними (“Батькова казка”, “Лиха іскра”, “Безталанна”). Всі ці твори (в театральному варіанті) за незначними винятками автор відносить до жанру мелодрами, лише “Паливоду” - до жанру комедії ситуацій. Трагедію “Сава Чалий” критик відносить до системи реалістично-побутового театру.

Класифікація пєс драматурга за художніми системами та жанрами, характеристика ряду пєс відповідно до цих напрямів - це було, безперечно, значним досягненням українського літературознавства. Вагомі спостереження Мамонтова, зроблені в літературознавстві вперше, стосуються питання динамічності чи статичності пєс драматурга, театральної ритміки, широкого використання прийомів контрасту та ін. моментів.

Проте при всій вагомості й унікальності праці Я. Мамонтова є в ній і суттєві огріхи. Так, встановивши основну закономірність - аналізувати драматичний твір відповідно до його “художнього настановлення” (приналежності до певного художнього напряму), дослідник сам від нього відступає. Хибне прагнення поставити на перший план реалізм призводить до спроб “підтягати” до нього твори суто романтичні, міряти їх реалістичною міркою. Звідси - твердження при аналізі окремих пєс про “романтичний трафарет”, за яким “неможливо навіть пізнати роботу великого майстра - „битописателя”. Звідси - включення “Сави Чалого” до числа реалістичних пєс. Але ж у романтичних драмах І. Карпенко-Карий і не ставив собі завдання „битописательства”. І краса та довершеність трагедії “Сава Чалий” цілком і повністю могли виявитися і виявились у формах романтизму.

Є й дрібніші хиби. Так, у Мамонтова викликають неприйняття лірично-патетичні монологи героїв. “Тарас (у “Бондарівні” - авт.) говорить майже правильним ямбом і говорить так, як належало говорити всім героїчним січовикам та козакам на кону романтично-побутового театру”15//. Суперечності тут жодної немає, адже образ Тараса у драматурга і є образом героїчного козака-січовика.

Очевидно, романтична драма і вимагала цієї поетичної виразності мовлення, зафіксованої у фольклорі і в творчості цього типу (романтична проза і драматургія Шевченка) у попередників митця. Емфатичні фольклорно-поетичні кліше і були тими загальноприйнятими пластичними формулами, що характеризували романтичний стиль і великою мірою визначали його красу і своєрідність.

Незважаючи на ці порівняно незначні огріхи, грунтовна праця Я.Мамонтова “Драматургія І. Тобілевича” була і є, безперечно, значною віхою у вивченні творчості митця, особливо у питанні розробки жанрово-композиційних і мовно-стильових проблем драми.

На жаль, цікаво започатковане осмислення поетики історико-романтичної драматургії І. Карпенка-Карого надалі припиняється і майже зникає. Це підтверджують монографії наступних років, присвячені творчості драматурга: О.Борщагівського,16// Л. Стеценка,17// Н. Падалки18//. Так, наприклад, оцінка О.Борщагівським романтичних драм явно занижена: “Бондарівна” в його оцінці - “перша малопереконлива драматична спроба” Карпенка-Карого, сценічний жарт “Паливода XVIII ст.”, в якому використано “напівісторичний матеріал”, теж не заслуговує серйозної уваги. Ще нижче оцінюється “романтична мелодрама, далека від класичних взірців (яких саме? - авт.) “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”. В усіх цих творах критик бачить “прямі лінії”, “нескладні мотивування”, “однозначні характери”, - щоправда, поряд з “дивовижною соковитістю й образністю мови”.

Основна тенденція автора - підтягти драми і “побутові комедії” І.Карпенка-Карого до драматургії О. Островського, і там, де аналогії були можливі, - пєси українського драматурга одержували вищу оцінку. Вищої оцінки критика заслуговує лише “Сава Чалий”, - твір, що “виростає до рівня справжньої трагедії”.

Прагнення перевести твори історико-романтичної драматургії Карпенка-Карого у реалістичний план і трактування романтичних ознак як “недоліки пєс”, широко продемонстроване і в монографії Л. Ф. Стеценка (твердження дослідника з неї перейшли у вузівські підручники, передмови до творів, тобто стали загальноприйнятими, визначальними). Звернемося до монографії і вчитаємося в ці оцінки (йдеться про “Бондарівну”): “Викликає сумнів, - пише критик, - у художній доцільності романтично-піднесеної ритмізованої мови, якою говорять всі без винятку персонажі “Бондарівни”... Вживання майже в кожній фразі інверсій, добір специфічної, забарвленої в романтичні тони лексики, складні, правильно з погляду граматики побудовані речення, що є неприродним у живій розмовній мові, - все це не відповідає життєвій правді і дещо шкодить художній довершеності образів”19//... І далі: “Неперевершені майстри сцени” (йдеться про артистів “театру корифеїв” - авт.) відчували невідповідність між характерами героїв і способом їх висловлення і намагалися якось згладити цей недолік пєси”. 20//

Згідно цих критичних зауважень драматург мав зректися законів романтичної поетики і писати за законами, скажімо, все того ж реалізму чи й натуралізму (ближче до “життєвої правди”). Розглядаючи комедію-жарт “Паливода XVIII століття”, автор обурюється жартівливим (і досить лагідним) зображенням графа Потоцького. “Діяльність М. Потоцького, - зазначав Л. Стеценко, - ...не могла бути предметом жарту, бо за його ніби жартівливими вигадками добре видно їх трагічний кінець, видно кривди, страждання ні в чому не винних людей або й кров багатьох його жертв. Вже одно це створило невідповідність між характером життєвого матеріалу і засобами його художнього відтворення”. 21//

Слабкість пєси критик вбачав навіть у жанрових її ознаках: “Паливода XVIII століття” - пєса комічних ситуацій, інтриг, випадкових поворотів у розгортанні сюжету, розрахованих на сценічний ефект. Звідси пониження деяких персонажів... Звідси й переодягання героїв, тобто те, що давно вже стало театральним штампом”.22//

Але, як відомо, для романтичного мистецтва нерідко властивим було прикривати трагічний сенс зображеного формами гротеску, шаржу, іншими “сміховими”, курйозними прийомами (згадаймо хоча б романтичну поему Шевченка “Сон” - сцени в царському палаці). Тож якби комедію “Паливода” критик судив за властивими їй романтичними характеристиками, “невідповідності” б не було.

Ще суворіша й нещадніша (а відтак і несправедлива) оцінка була винесена романтичній мелодрамі “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”. Драматургові закидається, що він “уникнув глибокого психологічного аналізу навіть там, де це конче треба було зробити” (критик обурено зазначає: “лишається таємницею, як, коли і за що так палко, до самозабуття покохала Ялина Юліана?”). “Що стосується мови героїв, то вона ще більш патетична, ніж у “Бондарівні”, і звучить тут ще більш неприродно”23//

Найвищу оцінку серед історичних драм І. Карпенка-Карого в монографії Л. Стеценка одержує трагедія “Сава Чалий”, яка трактується критиком у реалістичному ключі (історична достовірність образів і ситуацій, правдивість кожної деталі тощо). “Гандзя”, яка в радянські часи не перевидавалася, і “Мазепа”, не видана взагалі, не розглядалися. Основна ж увага приділялася сатиричній комедії і психологічній драмі. В розділі “Художня майстерність” критик спирається на горьківське визначення повноцінності драматичного твору, що складається з двох моментів: художня цінність і соціальна переконливість. (Перший з них означав, на думку критика, індивідуалізацію мови дійових осіб: “жива розмовна мова народу, діалекти, жаргони, лексичний склад так званого просторіччя”.) Під цим кутом зору і аналізувалася драматургія митця. Мамонтовське звернення до двох художніх систем, дослідження сюжетно-композиційних моментів, тонкі жанрові характеристики - все це було втрачене. Та особливо багато несправедливих оцінок, плутанини викликало необґрунтоване “переведення” всієї драматургії митця в рамки однієї художньої системи - реалістичної.

В кінці 50-х років зявляється і кілька праць про І. Карпенка-Карого Н.І.Падалки - посібники, методичні розробки, у 1957 р. - “Життя і творчість І. Карпенка-Карого” - праця також підручниково-оглядового характеру. Характеристика конфлікту, образна система драм набуває тут виразно соціологічного, “класового” характеру. Так, наприклад, в історичній драматургії виведено, як підкреслює критик, “справжнього народного героя”, виразника класової ненависті трудящих до панів”.24// Такий підхід демонстрував загальну тенденцію радянської критики. Щодо художньої системи, поетики драми, то праця містить одну загальну характеристику, що стосується трагедії “Сава Чалий”: “Велика драматургічна майстерність, що проявилась як у побудові всієї трагедії, так і в окремих сценах, зокрема масових, чудова мова, що в тирадах набуває ритмічності - усе це в поєднанні з глибокою і актуальною для кінця 90-х років ідеєю боротьби проти зрадників народу зробило трагедію “Сава Чалий” найвидатнішим досягненням історичної української драматургії”.25//

Тенденцію розглядати весь масив драматургії І. Карпенка-Карого з позицій реалізму демонструє й загалом цікава аналітична праця В.Сахновського-Панкеєва.26// Вагомим моментом у ній є виділення в поетиці драми Карпенка-Карого такої риси, як психологічна індивідуалізація певного соціального типу, в історичній драматургії - вплив літературних (зокрема гоголівських) традицій. В. Сахновський-Панкеєв відзначає в українського драматурга поглиблення психологічного малюнка характерів в усій їх складності і суперечливості. Так, дослідник говорить про близькість драматичних колізій у “Тарасові Бульбі” М. Гоголя і трагедії “Сава Чалий”, слушно відзначаючи, що і там і там “виноситься громадський та етичний вирок зрадникові, хоча зрада Сави пояснюється причинами незрівнянно глибшими і суспільно значимішими, аніж зрада Андрія”.27//

Театрознавча праця Р. Коломійця “Театр Саксаганського і Карпенка-Карого”28// містить багато цінного фактажу щодо історії і театрознавчих принципів “театру корифеїв” протягом його майже двадцятирічної діяльності. “Театр Саксаганського і Карпенка-Карого, - пише дослідник, - органічно наслідуючи традиції попередників, передусім театрів М.Кропивницького і М. Старицького, сприяв рішучому оновленню української сцени. Драматургія І. Карпенка-Карого з властивою їй соціальною типізацією дійсності, глибиною психологічних характеристик, правдивим зображенням побуту знайшла переконливий еквівалент у режисерському прочитанні П. Саксаганського, у відтворенні ним на сцені середовища, яке складалося з соціальних типів, у виявленні психологічної природи взаємин дійових осіб, у заглибленні дії у ретельно розроблену соціально-побутову обстановку”.29// Отже, йшлося знову ж таки про реалістичну драматургію митця. Романтична драма в книзі не тільки не досліджена, а й представлена як безперспективна (крім, звичайно, “Сави Чалого”).

Підсумовуючи своє дослідження окресленням шляхів українського театру, Р.Коломієць зазначає, що це був “шлях до створення реалістичної вистави, шлях подолання крайностей натуралістичної і романтичної стилістики”.30//

Кращий твір історично-романтичної драматургії Карпенка-Карого - трагедію “Сава Чалий” - розглядав і Б. Шнайдер, присвятивши йому солідну монографію. В роботі скрупульозно досліджено історичні джерела твору, особливості драматичного конфлікту, прийоми сюжетотворення та характеротворення - на основі реалістичної естетики. Автор зазначає: “Для визначення реалізму трагедії слід встановити насамперед ступінь її відповідності правді відображуваного нею минулого життя, тобто - ступінь її історизму. Проблема історизму, таким чином, є основоположною для розгляду реалізму трагедії, як проблема типовості обставин і типовості характерів, зрештою, як проблема творчого методу автора”.31// І пояснював далі, як це виявляється у трагедії - звичайно, з позицій реалізму.

“Типовістю обставин, - розяснював критик, - в даному разі, є правдивість відображення тих умов і обставин, які спричиняються саме до таких, а не інших дій героїв; типовістю характерів - історична правдивість їх психології, їх індивідуальної пристрасті, історична правдоподібність їх почуттів, думок, вчинків”.32// Таким чином, автором стверджується, що правда життя, яка означає історичну достовірність зображеного, і доводить реалізм трагедії. Але ж і в романтичному творі осягається правда життя, історична правда - тільки іншими засобами. Це засоби жанрово-композиційні, мовно-стильові - поетикально-виражальні. Проте в дослідженні Б. Шнайдера вони не розглядалися. Основа твору, категорично представлена як реалістична, обмежується історичною достовірністю зображуваного.

В працях останніх років зроблені часткові спроби дослідження поетики драматургії Карпенка-Карого. Зокрема заслуговують на увагу матеріали, представлені на Всеукраїнській міжвузівській науковій конференції, що відбулася 22-23 вересня 1995 р. на батьківщині драматурга в Кіровограді. В доповідях В. Вієвського “Поетика словесної комедійної творчості І. Карпенка-Карого”, Н. Журавльової “Народно-пісенне слово у пєсах І. Карпенка-Карого”, Ф. Пустової “Естетичні функції позасюжетних персонажів у драмах І. Карпенка-Карого”, П. Попова “Функція пейзажу у драмах І. Карпенка-Карого”, Ю. Климюк “Жанр драми-притчі у творчості І.Карпенка-Карого”, П. Кравчука “Драматургія І. Карпенка-Карого і В.Винниченка (“Гандзя” і “Між двох сил”)” заторкнуті й представлені окремі питання поетики як реалістичної, так і романтичної драми письменника. Це й дає підстави стверджувати, що дослідження поетики драматургії І. Карпенка-Карого (хоча б одного її крила) давно на часі. В працях останніх років про драматурга підручникового характеру (Л. Мороз, Л. Демянівської), хоча й повернено творчості митця обидва її кардинальні напрями - реалістичний і романтичний - питання поетики драматургії окремо не досліджується. І це ще раз підкреслює актуальність обраної дисертантом теми.Вступ.

Франко І. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий). Зібр. творів у 50 т. -1982.-Т. 37.

Єфремов С. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич). Критично- бібліографічний нарис. - К., 1924.

Дорошкевич О. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) // Вст. ст. до вид.: І.Карпенко-Карий. Вибрані твори. - К.-Х., 1925.

Кисіль О. Український театр. - К.-Х., 1925.

Мамонтов Я. Драматургія І. Тобілевича // Тобілевич Іван (Карпенко- Карий) // Твори, т. 6. Біографія. Бібліографія. Критика. Архівні матеріали. Упорядк. Я. Мамонтова. - К.-Х., 1931.

Там само. - С. 146.

Там само.

Там само.-С. 147.

Мамонтов Я. Драматургія І. Тобілевича. - С. 146.

Там само.-С. 147.

Там само.-С. 149.

Там само. - С. 150.

Мамонтов Я. Драматургія І. Тобілевича. - С. 166.

Там само.

Там само.-С. 190.

Борщагівський О. Драматургія І. Тобілевича. - К., 1948.

Стеценко Л. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич). Життя і тво діяльність. - К., 1957.

Падалка Н. Життя і творчість І. Карпенка-Карого. - К., 1957.

Стеценко Л. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич). Життя і творча діяльність. - К., 1957. - С. 137.

Там само.

Там само.

Там само. - С. 138.

Там само. - С. 141.

Падалка Н. І. Життя і творчість І. Карпенка-Карого. - К., 1957. - С.35.

Там само. - С. 36.

Сахновський-Панкеєв В. О. І. Карпенко-Карий і російська культура. - К., 1969.

Там само. - С. 73.

Коломієць Р. Театр Саксаганського і Карпенка-Карого. - К., 1988.

Там само. - С. 87.

Там само.

Шнайдер Б. І. Трагедія "Сава Чалий" Карпенка-Карого і українська історична драма XIX ст. - К., 1959. - С. 112.

Там само.

Розділ І. Романтичний дискурс драматургії І. Карпенка-Карого.

Мамонтов Я. Драматургія І. Тобілевича. - С. 167.

Там само. - С. 168.

Там само. - С. 168-169.

Тут і далі цитується за виданням: Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич). Твори. В 3 т.-К.,1985.

Кейда Ф. Відлуння далекої доби. Гайдамаччина в українській літературі. - К., 2000. - С. 83.

Доманицький В. Баллада о Бондаривне и пане Каневском // “Киевская старина”, 1905, ч.3З, с. 156.

Там само.

"Народні балади з голосу Лесі Українки". Упорядк. К. Квітка, -1917.-Ч. 1.-№112.

"Киевская старина", 1887 (лютий). - С. 342-343.

Там само.

Житецький Г. Збірник творів І. Карпенка-Карого // "Киевская старина", 1888. - Т. 22. - Ч. 9. - С. 65.

Франко І. Зібр. творів. У 50-и томах. - Т. 37. - К., 1982. - С. 376.

Борщагівський О. Драматургія І. Тобілевича. -К., 1948. - С. 94.

Яценко М. Романтизм // Історія української літератури XIX ст. У трьох книгах. Кн. перша. - К., 1995. -С. 252.

Головацький Я. Народные песни Галицкой й Угорской Руси. - М., 1878.-Ч. 2.-С. 582-583.

Франко І. Зібр. тв. у 50-и т. - Т. 37. - С. 377.

Там само. - С. 378.

Борщагівський О. Драматургія Тобілевича. -К., 1948. -С. 94.

Там само. -С. 111.

Див.: Демянівська Л. С. Іван Карпенко-Карий. Життя і творчість. - К., 1995.-С. 218.

Шевченко Й. Українська драматургія. - Харків, 1928. - С. 60.

Саксаганський П. По шляху життя // О. Білецький, Я. Мамонтов. Український театр. Хрестоматія. -Ч. 2. -К., 1941. - С. 251.

Франко І. Зібр. тв. у 50-и т. - К., 1986. - Т. 37. - С. 377.

Франко І. Зібр. тв. у 50-и т. - К., 1986. - Т. 41. - С. 397.

Мороз Л. 3. Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич) // Історія української літератури. У трьох книгах. Кн. третя. - К., 1997. - С. 416.

Костомаров М. Історія України в життєписях визначнійших єї діячів. Переложив Олександр Барвінський. У Львові, 1918. -К., 1991. -С. 311 ("Наслідники Хмельницького").

Там само. - С. 315.

Там само. - С. 316.

Єфименко О. Я. Історія України та її народу. - К., 1992 (з видання 1907 р.).-С. 116-119.

Грушевський М. Ілюстрована історія України ("Руїна"). - К.-Льв., 1913. - Репринтне відтворення. - К., 1990. - С. 351-352.

Мамонтов Я. Драматургія Тобілевича. - С. 143.

Там само.

Там само. - с. 180-181.

Там само. - с. 213.

Там само. - с. 213-214.

Тобілевч Іван (Карпенко-Карий). Твори. Т. 1. (За ред. Я.Мамонтова, прим. П.Тиховського). - К., ДВУ, 1929. - с. 146 (Далі текст “Гандзі” цитується за цим виданням).

Фонд В.Потапенка. Відділ рукописів та текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України. Ф. 142, № 12.

Мороз Л.З. Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич) // Історія української літератури ХІХ ст. У 3 книгах. Кн.3. - К., 1997. - с. 417.

Тисяча років суспільно-політичної думки в Україні (1672-1710). Від Самойловича до смерті І.Мазепи. Зб. документів (За ред. проф. Т.Гунчака). - Т.3, кн.1. Передмова В.Шевчука. - К., 2001. - С.61.

Мороз Л.З. Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич) // Історія української літератури ХІХ ст. Кн.3. - с. 417.

Там само. - С. 418.

Дорошенко Д. Мазепа в історичній літературі і в житті // Зб. “Мазепа”. Т.1. - Варшава, 1938. (Праці українського наукового інституту) - С.20.

Антонович В. Виклади про часи козацькі на Україні. - Коломия, 1912. - С. 158-159.

Там само. - С.160. Цит. За зб. “Мазепа”, т.1. - С. 21.

Тисяча років суспільно-політичної думки в Україні (1672-1710). Від Самойловича до смерті І.Мазепи. За ред. проф. Т.Гунчака. - Т.3, кн.1. Передмова В.Шевчука. - 1996.

“Мазепа”. Зб., т.1, с.22. Ці пісні в більш як 20 варіантах зібрав М.Драгоманов у “Політичних піснях українського народу”. Ч. 1, розд.2. - Женева, 1885. (З цими піснями цілком міг бути знайомий І. Карпенко-Карий. -Авт.)

Там само. - С. 20.

Зб. “Мазепа”. Т. 1, с. 25; Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. Записки Наукового товариства ім. Шевченка, т. 92. - 1909. - С 12.

Млиновецький Р. Гетьман Мазепа в світлі фактів і в дзеркалі “історій” Вид. третє, доповнене. В 2-х книгах. Кн. 1. - Торонто, 1976.

Там само.-С. 49.

Там само. - С. 50.

Цит. за видан.; Млиновецький Р. Гетьман Мазепа. - С. 50.

Там само.-С. 50-51.

Там само. - С. 51.

Там само.

Літературознавчий словник-довідник. За ред. Р. Громяка, Ю.Коваліва, В. Теремка. - К., 1997; О. Галич, В. Назарень, Є. Васильєв.Теорія літератури. За наук. редакцією О. Галича. Підручник. - К., 2001

Размещено на .ru
Заказать написание новой работы



Дисциплины научных работ



Хотите, перезвоним вам?