Особливості рецепції аналізованих п"єс М. Куліша в критиці та літературознавстві. Історія питання соціальної й політичної міфології. Семантика просторових образів та характеристика специфіки художнього простору драматургічних творів письменника.
Аннотация к работе
АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наукТому творчість Миколи Куліша, провідного драматурга тієї доби, становить значний інтерес як у плані зясування поетики його пєс, так і як своєрідна філософія втілення авторського світобачення. З особливою виразністю це виявляється в пєсах, написаних після 1927 р. у період творчої та духовної зрілості письменника («Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Закут», «Вічний бунт», «Маклена Граса»). Куліша, як заголовочний і мотивний комплекси, особливості фупування персонажів, соціальний міфологізм та деякі інші, у дисертації ми насамперед зосередимося на специфіці функціонування просторових образів. Особливості просторово-часових координат, групування персонажів тощо в образній картині тексту обумовлюються як авторською концепцією тексту, світосприйняттям митця, його приналежністю до певного етнопсихологічного типу, підсвідомими чинниками, так і соціальною, історико-культурною реальністю доби. Натомість існують лише спорадичні роботи вчених, у яких розвязуються окремі аспекти проблеми семантики художнього простору пєс драматурга, проте без наукового осмислення цих елементів поетики неможливо вибудувати цілісну концепцію творчості М. Куліша.Куліша створити оригінальну драму з ускладненою картиною світу й очікувань тогочасного радянського «масового» читача / глядача на твір, де буде наявна чітка авторська оцінка подій, оптимістична футурологія, дидактичний елемент, бажано показ керівної ролі партії й колективу, сюжет, що послідовно розгортатиметься, і зрозуміла мова. Радянська політична система грунтувалося на есхатологічному міфі про визвольну роль пролетаріату, чиї страждання мали змінити онтологічний статус світу, та міфі «золотого віку», який характеризує початок і кінець історії. За логікою радянського соціально-міфологічного мислення, сакралізація міста повинна була заповнити семіотичну порожнечу шляхом створення новітніх політичних міфів (наприклад, міф про Харків як місто революції й індустріалізації) і в такий спосіб підтвердити право Харкова бути столицею (місто до цього не мало історичної традиції центрального топосу). У пєсі можна виділити риси, властиві для поетики простору утопій та антиутопій, зокрема замкненість, співіснування реального (Міщанська вулиця, топос Харкова тощо) й уявного просторів, що локалізується в топосі «голубої далі» й позначений якостями системи закритого тоталітарного суспільства з його перевагою загального над індивідуальним і канонізацією існуючої системи. Цей мотив засвідчив, що в масовій свідомості концепт «будинку» осмислювався тепер не стільки як локалізоване місце існування особи, скільки як простір із географічно й ідеологічно окресленими кордонами.