Характеристика перспектив подолання антропологічної кризи з позицій постнекласичного уявлення про цілісність людини як онтико-онтологічну дуальність. Дослідження постнекласичного розуміння сутності людини, її ідентичності, практичного відношення до світу.
Аннотация к работе
Філософія і політологія в контексті сучасної культури • 2014 • Випуск 8 ФілософіяПов’язане з самою сутністю людини, з її природою, діяльністю, з усіма її особливостями і проявами, постнекласичне розуміння цілісності людини дає можливість відповісти на всі інші, не менш складні антропологічні питання, які в традиційній філософії були віднесені до числа «вічних», не розв’язуваних, але які в умовах глобальної кризи сучасності залишатися більше такими не можуть. Та саме це й змінює уявлення про цілісність людини, яка, на відміну від попередніх підходів, вже не може зводитися ні до зовнішнього світу, зокрема тіла людини, ні лише до її внутрішнього світу. Осмислення ідентичності вимагає тепер звернення не до природної чи соціальної «поверхні» людини, як це було в класичній раціональності, і навіть не до ізольованого внутрішнього світу її самості або «Я», як це було в некласичній раціональності, а, насамперед, до глибинної субстанційної основи буття людини як всезагальної, універсальної, обєднуючої в собі та живлячої собою всі сторони виявлення людини, в тому числі й онтичну. Тобто, ідентифікація людини за онтологічним рівнем її всезагальної субстанційної основи стає виявленням у людині, яка неявно вміщує в собі весь світ, міри його осмисленої, а, отже, актуалізованої присутності, міри, що водночас стає і мірою людиномирності як людського в людині, або мірою, як сказав Ніколо Кузанський, «єдності людяності» в собі [11, с. Мабуть, найважливіша зміна, яка стає очевидною через призму постнекласичного розуміння людини та визнання її перехідного типу цілісності, стосується відразу всіх практик людини в цілому, вносячи в них важливе антропологічне уточнення: практика як усвідомлена цілеспрямована діяльність людини може вважатися постнекласичною, якщо вона сприяє розвитку відразу двох сторін буття людини, онтичної і онтологічної, та водночас сприяє «нарощуванню» їх узгодженості в людині, що стає її рухом у напрямку до перехідного типу цілісності як абсолютної гармонії, як «максимально добре» для душі і тіла людини, а, отже, і для всього людства.