Витоки історицизму в елліністичній та іудео-християнській філософсько-історичній традиції. Розробка концепту "сцена історії", який означає історицистське сприйняття історії в філософській думці Модерну. Характер і проблеми переоцінки цінності історії.
Аннотация к работе
У таких умовах історизм та/або - в залежності від дискурсивних конотацій - історицизм, що актуалізували цілий спектр проблем (співвідношення необхідності й свободи, історичність/тимчасовість, взаємозалежність людини й суспільства, свідомість і несвідоме, структура й бажання, істина і симулякр), виявляються у центрі уваги філософів історії. Більш за це, у світлі подій 11 вересня 2001 року виникає уявлення, що безвідповідальна "грайливість" постмодерну скінчилась, що досягла краю епопея американського "відпочинку від історії", й історія знову ставить свої питання, серед яких антагонізм Заходу і "Третього світу". Проте ми маємо за мету вирішити питання завдяки концептуалізації історії як цінності і конкретизації концептів "історизм" та "історицизм", які, на нашу думку, позначають певне методичне і стратегічне поле "переоцінки цінності історії". При цьому він припускав (без спеціального розгорнутого пояснення) розрізнення історицизму й історизму, який визначався як "вимога дивитися на речі історично", тобто, мабуть, як вимога визнавати, що все соціальне змінюється, має свою історію. З іншого боку, багато хто з філософів й істориків, навпаки, не проводять відмінності між історицизмом та історизмом.В першому розділі "Історицизм: між есхатологією та раціоналізацією", що включає чотири підрозділи, шляхом аналізу філософських джерел доведено можливість і необхідність проведення відрізнення історизму та історицизму, а також у контексті сучасних філософських методик установлено істотну стратегію історицизму, що полягає у сприйнятті історії як цінності. На думку автора, використання "фігури привиду" допомагає розглянути унікальність стратегії історицизму як переоцінки цінності історії всупереч "духу/духовності есхатології", з одного боку, і "тілу/тілесності раціональності", з іншого. Виходячи з цього, історицизм можна визначити як відношення (рефлексію) до історизму, під яким варто розуміти систему або сукупність методик, способів інтерпретації, вивчення історичних фактів та/або "установку на те, що ми можемо зрозуміти себе тільки через звернення до нашої історії і через її вивчення" (І. Однак таке проникнення в дійсність можливо лише за рахунок особистого/екзистенціального переживання історії, залучення всієї історії до свого досвіду - "драматизація" історії, яка втілюється у революції або у переоцінці усіх цінностей. Виходячи з цього, історицизм перетворює все (Бога, ідеали, Сенс) на цінності (тобто на обєкти людської оцінки) і в такий спосіб актуалізує минуле, історію в процесі "переоцінки всіх цінностей", обертаючи історію на цінність, і виступає як "переоцінка цінності історії".Підкреслюється, що істотний розрив між новим (пост)просвітницьким часом та традиційним філософуванням позначено переходом від ідеї і стратегії провіденціалізму, що обмежує ззовні, до "спектральності", - до фігури "привиду", що окреслює внутрішній екзистенційний обрій нашої практики, виходячи з ніцшеанського й марксистського розуміння свободи як "свободи заради". Це позначило революційний зсув, що розкриває "реальне/бажання", звільнюючи його від філософсько-історичної феноменології, повязаної з есхатологією, заклопотаної здійсненням "кінця історії", до перспективистської настанови "актуалізації історії", навіть у межах "кінця", що вже здійснився, якщо говорити про постмодерн. Історія після Шекспіра, "історія Гамлета", історія Модерну, коли було поставлене питання про екзистенціальну відповідальність і цілеспрямованість, рухається усе ще в християнському ритмі. Така стратегія дозволяє переживати історію як драматичну сцену і (ре)презентувати історичні події за допомогою сполучення поетичної, наукової і політичної дискурсивних практик. Відтоді як історію розуміють не як "роман", а як "театр", уявляють як сцену, тобто - завдяки драматичному переживанню історії, що полягає не тільки в ретроспективному повторенні минулого, але, насамперед, у постійній його ретроактивній (ре)актуалізації, позначається сутнісний перехід від розуміння історії як "загального", "здорового", "загальнозначущого", трансцендентного й статичного Сенсу до історії як сингулярної, умовної і динамічної цінності.Дионис/Ницше: к новому типу философствования // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. Ницше // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. Вісник Харківського національного університету ім.
План
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇЗМІСТ ОСНОВНИХ ІДЕЙ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ
Вывод
історицизм філософський модерн цінність
У висновках наголошується, що історицизм є філософією історії в цінностях. Підкреслюється, що істотний розрив між новим (пост)просвітницьким часом та традиційним філософуванням позначено переходом від ідеї і стратегії провіденціалізму, що обмежує ззовні, до "спектральності", - до фігури "привиду", що окреслює внутрішній екзистенційний обрій нашої практики, виходячи з ніцшеанського й марксистського розуміння свободи як "свободи заради". Це позначило революційний зсув, що розкриває "реальне/бажання", звільнюючи його від філософсько-історичної феноменології, повязаної з есхатологією, заклопотаної здійсненням "кінця історії", до перспективистської настанови "актуалізації історії", навіть у межах "кінця", що вже здійснився, якщо говорити про постмодерн.
Історія після Шекспіра, "історія Гамлета", історія Модерну, коли було поставлене питання про екзистенціальну відповідальність і цілеспрямованість, рухається усе ще в християнському ритмі. Проте, вона відзначається уже не як характеристика месіанського порятунку, - тепер вона свідчить, скоріше, про "апокаліптичну відплату". Привид ставить людину перед моральним вибором між прийняттям дійсності такою, якою вона є, і відкритою спробою реалізації "реального/бажання". Сутнісним є не "пророкування" майбутнього на основі осягання закономірностей розвитку (К. Поппер), що було б продовженням провіденціалізму, - а "установлення" "етосу" (М. Гайдеггер) для (нової) дійсності замість "надчуттєвого" місця ідеології провіденціалізму.
Завдяки частково деструкції, частково деконструкції буржуазних дискурсивних практик, Маркс і Ніцше установили "(транс)дискурсивності", специфіку яких було визначено нами як дисимуляцію. Така стратегія дозволяє переживати історію як драматичну сцену і (ре)презентувати історичні події за допомогою сполучення поетичної, наукової і політичної дискурсивних практик. Відтоді як історію розуміють не як "роман", а як "театр", уявляють як сцену, тобто - завдяки драматичному переживанню історії, що полягає не тільки в ретроспективному повторенні минулого, але, насамперед, у постійній його ретроактивній (ре)актуалізації, позначається сутнісний перехід від розуміння історії як "загального", "здорового", "загальнозначущого", трансцендентного й статичного Сенсу до історії як сингулярної, умовної і динамічної цінності. Тобто йдеться про перехід від "епохи Сенсу" з її рескрипціями істини, що описували й визначали певну необхідну ретроспективу і перспективу, від історії тотожності (діалектичної єдності-перевертання), спрямованої на повторення минулого у дискурсі, до "епохи цінності", що дозволяє здійснювати різні дескрипції симулякру, до історії розходження (загострення протиріч). У цьому, власне, на наш погляд, і полягає розрив між метанарративами "проекту Модерну" і "малими нарраціями" постмодерну, що вже були презентовані (транс)дискурсивностями Маркса і Ніцше, із тією тільки різницею, що постмодернізм позбавляє розходження гостроти, антагонізму. Вже тут установлюється невизначений (номадичний) статус самої історії, як пунктиру розривів, нарешті, - історії як інтертексту. "Незавершеність" проекту модерну, на наш погляд, багато в чому обумовлена цією відкритою, незавершеною (ре)презентацією поточної історії.
Розглядаючи в такий спосіб історицизм, ми виходили з визнання його актуальності в двох смислах: як істотного, основного дискурсу не тільки Модерну, але і постмодерну, і як дискурсу, перегляд (нехай навіть тільки ревізіоністський) якого усе ще залишається необхідним, поки існує капіталізм/імперіалізм у різних його проявах: чи то постмодернізм чи глобалізація, постіндустріальне чи інформаційне суспільство. Можливо, ми не можемо бути впевнені в необхідності його подолання, але, принаймні, в одному відношенні ми все ще залишаємося історицистами і змушені звертатися до марксизму й ніцшеанства хоча б для того, щоб краще зрозуміти самих себе, а, можливо, і щоб знайти себе. Зрештою, ми повинні визнати, що залишаємося у межах не тільки коперніканського всесвіту, але й у межах історицистського дискурсу.