Передумови зародження наукової освіти в епоху Відродження - Статья

Епоха Відродження змінює напрям наукової думки з теоцентричного до античного антропоцентризму. Християнська церква у цей період поступово втрачає безапеляційний авторитет у науці, культурі та літературі, відбувається «відродження класичної давнини» [3, с. Освічений громадянин, на думку гуманістів, уже не може пояснювати усі природні явища та процеси, базуючись лише на християнській доктрині. Епоха Ренесансу відчиняє двері до нового методу знання - спостереження, експедиції, експеримент, що безповоротно змінило напрям розвитку наукового знання, та як наслідок - освіти. Витоки педагогічної думки через призму філософських шкіл досліджують В.Французький філософ та юрист Жан Боден у своєму трактаті про метод вивчення історії писав: «Немає сумніву, що наші відкриття рівні відкриттям древніх (античності - авт.), а часто і перевершують їх... нові моря, нові землі, нові види людей, закони, звичаї, традиції, нові трави, дерева, мінерали, нові винаходи, такі, як книгодрукування, артилерія, компас» [2, с. Гуманіст Томмазо Кампанелла, у передмові до «Філософія, доведена відчуттями» критикує педагогів середньовіччя та відродження: «замість того щоб дослідити природу, вони (вчителі - авт.) вивчали висловлювання, і навіть не самих філософів, а тільки їх критиків ... я ніколи не бачив, щоб хто-небудь з них займався спостереженням, йшов у поле, на море, в гори, щоб вивчати природу; вони не роблять цього і у себе вдома, а дбають тільки про книги Арістотеля, над якими проводять цілі дні.» [2, с. Проте і серед справжніх науковців, які здобувають знання шляхом дослідів та спостережень, гуманіст не визнає авторитетів, більше того - вважає помилки природніми супутниками науки «якби існував настільки блискучий вчений, що ніхто не прагнув би нічого додати до його вчень. але так як не буває людини, яка не робила би помилок, хоч би який святий чи вчений він не був, то постійне відкриття нових речей піднімає й оновлює науки» [2, с. Мислителів епохи Відродження обєднувала не лише «спрага» до розуміння та поширення знань античних філософів, а й різнобічність інтересів: Джироламо Кардано займався геометрією, арифметикою, музикою, астрологією, оптикою, медициною, магією, географією, архітектурою, політикою, теологією і тлумаченням снів; Джіроламо Фракасторо зацікавився лікуванням, поезією, астрономією; Андреа Чезальпіно залишив праці з ботаніки, анатомії, математики; Джакомо делла Порта поєднував пристрасть до наукового експерименту з творами комедійного жанру; праці Франческо Патріці торкаються питань математики, оптики, космології, поетики, історіографії, політики, військового мистецтва, гуманіст займався меліорацією і книжковою торгівлею. Зацікавленість Леонардо да Вінчі наукою пояснюється легко - епоха Відродження висувала науку й мистецтво на одну з найважливіших позиції розвитку культури.

Під Відродженням слід розуміти культурний процес, історичний сенс якого полягає у відмові від середньовічного світогляду, результатом чого є звільнення людської особистості від середньовічних пут, а головною ознакою - пошук опори в античності [3, с. 8].

Визнання внеску епохи Відродження у світову філософську думку не завжди відбувалося належним чином. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель розглядав Ренесанс як частину середньовічної філософії, як «обробку античних філософських вчень, як відновлення чогось забутого» [1, с. 166]. Гуманісти, мислили дещо інакше. Французький філософ та юрист Жан Боден у своєму трактаті про метод вивчення історії писав: «Немає сумніву, що наші відкриття рівні відкриттям древніх (античності - авт.), а часто і перевершують їх... нові моря, нові землі, нові види людей, закони, звичаї, традиції, нові трави, дерева, мінерали, нові винаходи, такі, як книгодрукування, артилерія, компас» [2, с. 18]. Глибокі і різнобічні звязки філософів Відродження із сучасною наукою. Без математичних відкриттів Джироламо Кардано навряд чи б існувало вчення Джироламо Фракасторо про контагії. Космологія Франческо Патріці, Джордано Бруно, Томмазо Кампанеллі не лише тісно повязана з відкриттями Коперника, Тихо Браге та Галілея [2, с. 13], але й стала каталізатором подальшого розвитку знань про всесвіт.

Нові відкриття вимагали створення нової науки та нових методів дослідження. Ні середньовічні схоластичні знання, ні творіння античних мислителів не могли служити керівництвом у безперервному й бурхливому потоці нових відомостей та відкриттів. Дослідження постало у непримиренному протиріччі з книжною мудрістю схоластів. Французький хірург, гуманіст Амбруаз Паре писав: «Я вважаю за краще бути правим одинаком, ніж помилятися не тільки з мудрецями, але і з усім іншим світом» [2, с. 27]. Це стало переломним моментом у розумінні сили людського інтелекту. Наукових фактів ще не вистачало, не були обгрунтовані принципи їх відбору та перевірки, але головне - обрано правильний шлях розвитку наукового знання. Довіра до спостережень й досліджень - шлях, на якому зароджується нова наука [2, с. 27].

Філософія італійського Відродження як особливий етап в історії філософської думки обумовлений специфічним характером виникаючих в цю епоху проблем, повязаних з потребами суспільного розвитку і накопиченням наукових знань [2, с. 5]. Світські школи середньовічної Італії створені за типом римських шкіл імперської епохи. Завідують ними зазвичай вчителі грамоти. Фактів, що вказують на діяльність світських шкіл, збереглося дуже мало, але все-таки маємо можливість простежити її безперервно від VII до XI століття [3, с. 24], перш ніж будуть створені перші італійські університети. Гуманіст Томмазо Кампанелла, у передмові до «Філософія, доведена відчуттями» критикує педагогів середньовіччя та відродження: «замість того щоб дослідити природу, вони (вчителі - авт.) вивчали висловлювання, і навіть не самих філософів, а тільки їх критиків ... я ніколи не бачив, щоб хто- небудь з них займався спостереженням, йшов у поле, на море, в гори, щоб вивчати природу; вони не роблять цього і у себе вдома, а дбають тільки про книги Арістотеля, над якими проводять цілі дні.» [2, с. 165]. Проте і серед справжніх науковців, які здобувають знання шляхом дослідів та спостережень, гуманіст не визнає авторитетів, більше того - вважає помилки природніми супутниками науки «якби існував настільки блискучий вчений, що ніхто не прагнув би нічого додати до його вчень. але так як не буває людини, яка не робила би помилок, хоч би який святий чи вчений він не був, то постійне відкриття нових речей піднімає й оновлює науки» [2, с. 165].

Володіти мовою Древньої Еллади, розуміти та інтерпретувати погляди римських класиків, ще не є достатніми умовами глибокого ознайомлення з культурою античного світу. Гуманістам часто не вистачало античних рукописів та експонатів (монет, медалей, каменів, ваз, статуй, написів, та ін.) для дослідження. Цю прогалину головним чином заповнили - Козімо Медічі, папа Миколай V, Нікколо Нікколі і Поджо Браччоліні, але не без труднощів. Джованні Боккаччо, збираючи власну бібліотеку античних рукописів, здебільшого із книгосховищ християнських монастирів, зіткнувся з вандалізмом церковників: зрізані береги, видерті сторінки тощо [3, с. 91]. Батько Джованні Боккаччо відіграв вирішальну роль у становленні сина як гуманіста, взявши його з собою до Неаполя. Батько сподівався, що в компанії вчених син стане більш розсудливим. Компанія вчених дійсно захопила юнака. Король Неаполя Роберт (мав прізвисько «Мудрий») заохочував юнаків до наукової діяльності, поезії, підтримував дружні стосунки з Петраркою. Юний Боккаччо знайшов у Неаполі багату поживу своїй допитливості, вже по-іншому читаючи Вергілія і Овідія, по- іншому сприймаючи слова Цицерона [3, с. 52].

Одним з наріжних каменів розвитку та поширення наукової думки доби Відродження було книгодрукування. По суті, винахід Гутенберга - перша друкарська машина - був не більше як відповіддю на гостру потребу в поширенні знань [3, с. 88]. Німецький філософ Йоганнес Кеплер серед досягнень нової епохи відзначив книгодрукування, яке сприяло небаченому поширенню книг і тому, що «тепер усі в Європі взялися до вивчення наук, зявилося безліч академій і зросла кількість вчених» [2, с. 21]. Проте, не одразу винахід «зроблений варварами у якомусь німецькому містечку» [3, с. 93] знайшов одностайну підтримку в гуманістів, герцог Федеріго Урбинський вважав за сором тримати у своїй бібліотеці надруковану книгу.

Мислителів епохи Відродження обєднувала не лише «спрага» до розуміння та поширення знань античних філософів, а й різнобічність інтересів: Джироламо Кардано займався геометрією, арифметикою, музикою, астрологією, оптикою, медициною, магією, географією, архітектурою, політикою, теологією і тлумаченням снів; Джіроламо Фракасторо зацікавився лікуванням, поезією, астрономією; Андреа Чезальпіно залишив праці з ботаніки, анатомії, математики; Джакомо делла Порта поєднував пристрасть до наукового експерименту з творами комедійного жанру; праці Франческо Патріці торкаються питань математики, оптики, космології, поетики, історіографії, політики, військового мистецтва, гуманіст займався меліорацією і книжковою торгівлею. Джордано Бруно вважав, що справжній філософ повинен бути художником [2, с.12] та володіти критичним мисленням «Хто бажає філософствувати, повинен спочатку у всьому сумніватися», - писав Бруно в поемі «Про потрійному найменшому і міру» [2, с. 164].

Одним з перших професійних вчителів у Флоренції був Доменіко ді Бандіні, ще не справжній гуманіст, але людина, яка вже проникає новими віяннями. Після нього в місцевому Studio, тобто в університеті, викладали й інші професори, але всіх їх затьмарив Джованні Мальпагіні - навколо його кафедри постійно збирався спраглий до знань натовп. Перерахувати його учнів - значить назвати безліч блискучих імен ренесанського руху: Палла Строцці, Роберто де Россі, Леонардо Бруні, Карло Марсуппіні, Поджо Браччоліні, Амброджо Траверсарі, Паоло Верджера, Гуаріно Гуаріні да Верона, Вітторино да Фельтре. [3, с. 89].

Проте просвітницька діяльність епохи Відродження не завжди відбувалася у стінах навчальних закладів. Наприклад, з першої чверті XV століття художники приходили до поховального склепу роду Бранкаччі задля ознайомлення з майстерно зробленими фресками, що прикрашають її стіни. У XV і XVI століттях капела Бранкаччі була свого роду вищою школою для художників, які там збиралися, розмовляли, сперечалися, вчилися, змальовували копії. Тут Мікеланджело отримав від Торреджьяно удар по носі, що спотворив його на все життя, а юний Рафаель, захоплений, накидає копії, які потім надихали його [3, с. 126].

Італійський гуманіст - Поджо Браччоліні досліджував літературні матеріали античного періоду. Його пошуки рукописів, поповнили каталог відомих у той час класиків, серед яких промови Цицерона, комедії Плавта, Квінтиліана, Амміана Марцелліна, Сілія Італіка, усі твори Лукреція, Стація, Колумелла. Поджо Браччоліні не обмежувався лише рукописами, а й уклав, за матеріалами своїх наукових розвідок, збірник - «Sylloge», від якого бере початок латинська епіграфіка. [4, с. 7]. Браччоліні займав активну громадянську позицію проти церковної педагогіки, яка вступала у конфронтацію з гуманістичним світоглядом епохи «невігластво в поєднанні з безглуздям штовхає цих людей (християнських проповідників - авт.) на ораторську трибуну і змушує виголошувати промови, мета яких полягає не в тому, щоб чогось навчити людей, а тільки в тому, щоб вилити в неосвічений і грубий натовп, потік якихось гучних слів, яких не розуміє ні той, хто їх виголошує, ні той, хто їх чує» [2, с. 87].

Серед флорентійських географів, математиків та астрономів вирізнявся - Паоло Тосканеллі «уважним учнем, якого був юний ґенуезець, на імя Христофор Колумб [5, с. 14]. Розвиток географічних знань мав спряти збільшенню торгового обороту. Наукові знання з економіки й техніки сприяли розвитку промислового сектору економіки. Тому науковий гурток Паоло Тосканеллі, до якого з юних років безсумнівно був близький Леонардо да Вінчі, з таким захопленням міркував про механіку й математику [4, с. 34]. Зацікавленість Леонардо да Вінчі наукою пояснюється легко - епоха Відродження висувала науку й мистецтво на одну з найважливіших позиції розвитку культури. Наука та мистецтво виявилися нерозривно повязаними у творчості да Вінчі, які однаково ґрунтувалися на дослідах [4, с. 37]. Під час перебування на службі у Людовико Моро Леонардо да Вінчі займався тим, що його захоплювало найбільше - технікою, наукою та мистецтвом. У цей період у да Вінчі зявляються учні - побратими з наукових пошуків та досліджень [4, с. 38]. Рушійною силою наукової діяльності Леонардо да Вінчі був - метод. І цей метод - дослід «якщо ти скажеш, що науки, які починаються і закінчуються в людському розумі, є істиною, то з цим не можна погодитися. Це невірно з багатьох причин, і перш за все тому, що в таких розумових міркуваннях (discorsi mentali) не бере участі дослід, без якого ніщо не може затверджуватися з точністю». [4, с. 44]. Центральне місце у науковому обґрунтуванні ідей Леонардо да Вінчі займає математика, адже «ніяке людське дослідження не може претендувати на назву справжньої науки, якщо воно не користується математичними методами» [4, с. 47].

Мистецтво ставало наукою. Такою була вимога професійної техніки [4, с. 35]. Багато живописців і скульпторів, поглиблюючи вивчення прийомів своєї майстерності, природним чином доходили до постановки наукових питань, зокрема питань, повязаних з геометрією, оптикою та математикою [4, с. 36].

Допитливий розум всесвітньовідомого художника та скульптора - Верроккйо, не міг отримати достатнього розвитку свого потенціалу у майстерні професійного живописця та скульптора, але який не володів науковими знаннями. Він тягнувся туди, де культура та наука перепліталися та культивувалася по- справжньому, - до наукового гуртка Тосканеллі. Це настільки ж природно, як пятдесят років до цього скульптор Лоренцо Гіберті тягнувся до гуманістичного гуртка Леонардо Бруні, а за сто років до того - художник Орканья тягнувся до літературного гуртка Боккаччо, а за півтораста років до того живописець Джотто - до Данте Алігєрі [4, с. 35]. Данте Алігєрі, як показує замітка в хроніці Дж. Віллані, був перш за все ученим, який володів величезною кількістю «моральних, природничо-наукових, астрологічних, філософських й богословських» [3, с. 26] знань.

Франческо Петрарка - батько гуманізму. За його творам навчалися цілі покоління науковців. Він був засновником сучасної освіченості, яка так довго трималася на вивченні античності [3, с. 51], й сам постійно займався самоосвітою «Не часто (якщо тільки я був здоровий) у мене проходив день без діла, щоб я не читав, або не писав, або не замислювався над прочитаним, або не слухав читаючих, або не випитував мовчазних. Я відвідував не тільки вчених мужів, а й славні науками міста...» [2, с. 69]. Петрарка залишив ряд історичних, географічних та античних творів, у яких висвітлюються актуальні питання давнини. Вперше вказавши на Платона як на філософа, більш гідного вивчення, а ніж кумира середніх віків - Арістотеля, і на етику як на дисципліну, більш цікаву, ніж метафізика й діалектика. Він перший вказав на слабкі сторони в середньовічній науці [3, с. 51].

Августинский ченець Луїджі Марсилій був одним із визначних учених свого часу. Він навчався в Падуї, побував у Парижі і повернувся у 1382 році в Флоренцію з такими величезними знаннями, якими в той час навряд чи хто володів. Марсилій став проповідником і своїм красномовством скоро здобув велику популярність. Юнаком познайомився з Петраркою, який передрік йому славетне майбутнє і переконував Луїджі кожний свій день присвячувати науковим дослідженням, не замикаючись виключно на богослівї, а займатися також вільними науками [3, с. 73].

Молодь, яку навчав Луїджі Марсилій, була в захваті від однієї тільки можливості спілкуватися з ним. Навіть досвідчений вчений, філософ та політичний діяч - Колюччо Салютаті віддавав належну шану своєму другові «коли я бував у нього, я на цілі години продовжував розмову, незважаючи на те, всякий раз йшов незадоволений, тому що ніколи не міг цілком насититися розмовою з настільки величною людиною. Яка сила, Боже милостивий, яка велич у міркуваннях, яка глибока память. Він не тільки володів усіма знаннями, притаманними духовному сану, а й тими, які ми зазвичай називаємо язичницькими. Цицерон, Вергілій, Сенека та інші античні письменники не сходили у нього з вуст. Він не тільки наводив їх думки, а й самі слова, та так що здавалося ніби він говорить своє, а не чуже ...» [3, с. 74].

Один з найкращих дипломатів свого часу - Козімо Медічі здобув блискучу освіту завдяки іменитому вчителю, гуманісту - Роберто де Россі. Учитель постійно тримав своїх учнів біля себе бесідуючи про античних філософів. Россі так любив своїх учнів, що заповів їм свій найбільший скарб - власноруч переписані книги античності. Козімо Медічі, натхненний роботою свого вчителя, ґрунтовно вивчив античних класиків, будучи практиком розумів, що в житті людина, озброєна наукою, варта десятка звичайних [3, с. 80]. Здобуті знання допомогли К.Медічі не лише стати одним з найвідоміших державних діячів світу, а й найбагатшим та неофіційним правителем Флоренції.

В епоху Відродження відбулося накопичення кількісних знань про світ, зруйновано стару систему уявлень, але ще сформовано нову картину світу на основі експериментально- математичного природознавства, що часто спричиняло хаотичне нагромадження не повязаних між собою фактів. Точні і глибокі спостереження, геніальні здогадки в системі наукових уявлень натурфілософів паралельні окультними, таємничими алхімічними, містичними концепціям [2, с. 289]. Наукова магія була формою знання, що протистояла офіційній схоластичної науці. Не випадково вона отримала особливе поширення в колах «академіків» - членів вільних наукових товариств, що займалися колекціонуванням не досліджених і дивовижних експонатів, захоплювалися хаотичним і фантастичним експериментуванням. Академії «натуральної магії» існували паралельно із дійсно науковими спільнотами на кшталт однією з перших європейських академій наук - Римською академією рисей та Флорентійською академією дослідів [2, с. 292].

Висновки і перспективи подальших досліджень

Епоха Відродження подарувала світовій науці імена, які здійснили переворот у суспільній свідомості та науковому дослідженні: Франческо Патріці, Джордано Бруно, Томмазо Кампанеллі, Козімо Медічі, Джироламо Кардано, Поджо Браччоліні, Паоло Тосканеллі, Леодардо да Вінчі, Данте Алігєрі, Франческо Петрарка, Луїджі Марсилій та інші. Книгодрукування, великі географічні відкриття, геліоцентрична будова світу - спричинили потребу в переосмисленні існуючої тоді освітньої системи - зміст і методику, яких потрібно було негайно змінювати. Маховик еволюції наукового знання був запущений через усвідомлення гуманістами прогалин в аргументації закостенілих християнських парадигм, які до того вважалися вінцем науки.

1. Гегель Г.В.Ф Лекции по истории философии / Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. - Москва: Институт философии коммунистической академии при ЦИК СССР, 1935. - 560 с.

2. Горфункель А. Х. Гуманизм и натурфилософия итальянского возрождения / Александр Хаимович Горфункель. - Москва: Мысль, 1977. - 361 с.

3. Дживелегов А. К. Творцы итальянского Возрождения (кн.1) / Алексей Карпович Дживелегов (общ. ред. и сост. Р. Хлодовского). - Москва: ТЕРРА - Книжный клуб, 1998. - 352 с.

4. Дживелегов А. К. Творцы итальянского Возрождения (кн.2) / Алексей Карпович Дживелегов (общ. ред. и сост. Р. Хлодовского). - Москва: ТЕРРА - Книжный клуб, 1998. - 352 с.

5. Леонардо да Винчи. Избранные произведения: в 2 т. / Леонардо да Винчи. - Москва: Изд-во Студии Артемия Лебедева, 2010. -444 с.

Размещено на .ru