Роль в національно-релігійному житті новоприбулих української імміграції до Канади Греко-Католицької Церкви Галичини. Аналіз основних документів Конгрегації Поширення Віри, які були спрямовані на врегулювання діяльності греко-католицького духовенства.
Аннотация к работе
Пять декретів, які вплинули на процес становлення греко-католицької церкви в Канаді (1890-1902 рр.)Конгрегація Поширення Віри (далі - Конгрегація) була однією із девяти відділів Римської курії, що здійснювала керівництво місіонерською діяльністю і регулювала церковні відносини в некатолицьких країнах. Країни, де проживали греко-католики, Святий Престол теж вважав «місійними країнами», зокрема США і Канаду. З огляду на це, опіку над емігрантами Східного обряду здійснювала Римо-Католицька Церква (далі - РКЦ), яка відряджала своїх місіонерів з метою навернення новоприбулих у католицизм. Від початків української імміграції до Канади Греко-Католицька Церква (далі - ГКЦ) Галичини стала відігравати провідну роль в національно-релігійному житті новоприбулих. Присутність греко-католицьких священиків у Канаді значно обмежила місіонерську діяльність римо-католицького духовенства серед новоприбулих.З цього приводу американське видання «Унія в Америці» повідомляло: «З Канади надходять вісти, що тамошні римо-католицькі власті застосовують до тамошніх русинів всі розпорядження Конгрегації Пропаганди Віри, які були видані для русинів в Сполучених Державах». Перший документ, який видала Конгрегація, був декрет «Aliquibus abhinc annis» («Кілька років тому») від 1 жовтня 1890 р. за підписом кардинала Джованні Сімеоні (Giovanni Simeoni). Декрет «Aliquibus abhinc annis» теж мав напівтаємний характер, адже призначався для єпископів Львова, Перемишля, Станіслава, Мукачева і Пряшева й стосувався греко-католицьких священиків, котрі мали намір працювати в еміграції. Перша з них стосувалася статусу священика - бути неодруженим; друга - перед приїздом греко-католицький священик повинен узгоджувати свою діяльність з ієрархами РКЦ в місцевості, де бажав працювати; і третя - після приїзду місіонер представляв себе Ординарію єпархії, щоб той надав йому певні вказівки . Серед греко-католиків цей документ відомий як «Маєве Розпорядження» і був другим документом, який стосувався священиків східного обряду.Таким чином, прийняті декрети 1890, 1892, 1894, 1987, 1902 рр. за певних обставин могли мати вкрай негативні наслідки для греко-католиків. Через відсутність належної кількості одружених священиків для здійснення духовної опіки над емігрантами із Східної Галичини, Буковини і Закарпаття, ці функції мало б перейняти на себе латинське духовенство, що у перспективі сприяло латинізації віруючих.