Процес боротьби українського народу за національну незалежність у 40-50-х роки ХХ століття. Рушійна сила цієї боротьби - Організація українських націоналістів, історичний розвиток якої автор прослідковує до 1956 року.
Аннотация к работе
Юрій Романишин, кандидат історичних наук, завідувач відділу періодичних видань Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України ОУН і УПА як історична реальність суспільно - політичного життя України У статті розкривається процес боротьби українського народу за національну незалежність у 40-50-х рр. ХХ ст. Протягом останніх 9-10 років вийшли у світ ряд збірників архівних документів, що торкаються подій цього часу, зокрема у числі найбільш вагомих можна назвати праці проф. В.Косика ( Україна і Німеччина у другій світовій війні. Париж -Нью-Йорк - Львів, 1993. Після програної великої битви під Полтавою за гетьмана Івана Мазепи і після зруйнування Запорізької Січі, через жорстокий натиск царської Москви здавалося, що ідея української держави зникла з душі українського народу назавжди й українська нація вже ніколи не підніметься до рівня державотворчих націй. Однак тому, що політичні умови в Україні не були всюди однаковими, проголошення вільної Української держави в різних частинах України проходило в різні терміни: 22 січня 1918 р. ІV Універсалом Центральної Ради в Києві проголошено Україну самостійною державою, а 1 листопада 1918 р. у Львові утворено Українську Народну Республіку. Чотири держави розділили її територію: Східні землі захопила Радянська Росія, створивши маріонетку - Українську Радянську Соціалістичну Республіку; Західну Україну (Галичину, Волинь, Полісся) окупувала Польща; Буковиною і Бессарабією заволоділа Румунія, а Закарпаття приєднала до себе Чехословаччина. Між тим тисячі колишніх вояків Української Галицької Армії перебували в полоні в Польщі та Чехословаччині. Тому в липні 1920 р. у Празі на засіданні Стрілецької Ради полковник Є. Коновалець обґрунтував ідею переходу на нові форми боротьби і створення нового проводу (керівництва. Це знайшло втілення в утворенні на цьому ж засіданні Стрілецької Ради нової організації - Української Військової Організації (УВО) - першої націоналістичної організації у післявоєнний період [15, с.72]. Для організацій УВО в Україні, причому як на західноукраїнських землях, так й на Наддніпрянщині, з-за кордону відряджувалися найактивніші члени УВО. За його результатами було визнано винними деяких Крайових Провідників і таким чином із січня 1933 р. обовязки Крайового Провідника перебрав заступник Крайового Провідника Степан Бандера, який і виконував ці обовязки без формального затвердження до червня 1933 р., коли Берлінська Конференція ОУН, яка проходила з 3 по 6 червня, затвердила його на цій посаді і водночас прийняла запропоновані ним проекти подальшої діяльності в Краї [28, с.2].