Дисидентський рух як одне з найвизначніших явищ у радянському суспільстві 50–70-х рр. ХХ ст., історія його зародження, передумови та особливості прояву, провідні учасники та їх діяльність, придушення. Українська гельсінська група. Опозиція в 60–70-х рр.
Найпомітнішими та найвідомішими організаціями, що утворили дисиденти, були: - Обєднана Партія визволення України Дисидентський рух - рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні - за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність. Він не був противником комуністичної ідеології і домагався головним чином того, щоб усередині партії була створена така система, за якої було б неможливо оновити диктатуру сталінського типу. В Україні відомими учасниками «Гельсінських груп» були Левко Лукяненко, Вячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та ін. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров.Навіть у Москві було сформоване коло підтримки дисидентів у ті часи. Завдяки невпинній боротьбі дисидентів, у громадян почала зароджуватися думка, що український народ зовсім не менший брат Росії, а окрема держава, яка здатна сама встати на ноги та буду незалежною. Але, не зважаючи на велику активність представників дисидентства, він не набув широкої популярності та був швидко подоланий у 80-х роках. Питання, які вони ставили своїми проявами, були буденними, стосувалися кожного, але народ в ті часи потребував чогось більшого, аніж простого вирішення нагальних проблем суспільства. Важко навіть уявити, скільки хоробрості було у людей, щоб вступити у таку нерівну боротьбу.
Вывод
Значення цього руху важко переоцінити. Він набув широкого розголосу по всьому СРСР та навіть за кордоном. Багато публікацій дисидентів зберігаються і нині, не тільки на Україні, але й в інших державах. Навіть у Москві було сформоване коло підтримки дисидентів у ті часи. Завдяки невпинній боротьбі дисидентів, у громадян почала зароджуватися думка, що український народ зовсім не менший брат Росії, а окрема держава, яка здатна сама встати на ноги та буду незалежною.
Але, не зважаючи на велику активність представників дисидентства, він не набув широкої популярності та був швидко подоланий у 80-х роках. Напевно, головною причиною цього стала відсутність політичної програми дисидентів. Питання, які вони ставили своїми проявами, були буденними, стосувалися кожного, але народ в ті часи потребував чогось більшого, аніж простого вирішення нагальних проблем суспільства. Звичайно, засуджувати за це дисидентів не потрібно. Адже їм протистояла потужня влада Москви, КДБ, та інші не менш страшні політичні установи. Важко навіть уявити, скільки хоробрості було у людей, щоб вступити у таку нерівну боротьбу.
Радянська влада досить жорстоко придушувала кожне виялення самостійності з боку України. Ні, це не були привселюдні розстріли чи смертна кара. Вони діяли підступно, навмисно доводячи людину до самогубства, щоб потім написати коротенький некролог в газеті та забути про це. Влада намагалася ізолювати дисидентів від суспільства, не залишали їм надії на працевлаштування, у можливості здобуття освіти їхнім дітям та родичам і навіть подекуди відбирали житло. Тих, хто не зламався навіть під таким гнітом, засуджували або кидали до псих лікарні, де їм давали препарати, що руйнували людську свідомість та психіку.
І сьогодні рух дисидентів возвеличують, як людей, які були гідними своєї Батьківщини та намагалися врятувати її від лиха, що переслідувало нас протягом багатьох років. Проявом такої пошани є створений музей дисидентського руху, який зберігає в собі листи, петиції та доробки письменників та людей мистецтва. Також про дисидентів було знято документальний фільм в 7 серій.
Список литературы
1. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен, 1968.
2. Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж, 1968.
3. Українські юристи під судом КДБ. Мюнхен, 1970.
4. Молодь Дніпропетровська в боротьбі проти русифікації. Сучасність. Мюнхен, 1971.
5. Український Вісник, випуск І - II, VI та 7 - 8.
6. Русначенко А.М. Національно - визвольний рух в Україні середина 1950-х - початок 1990-х років. - К., 1998.
7. Каганов Ю.О. Опозиційний виклик: Україна і Центрально-Східна Європа 1980-х - 1991 рр. - Запоріжжя, 2009.
8. Смолоскип. Париж - Балтімор, 1971, 1972 і 1975.
9. Касьянов Г.В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. - К., 1995
10. Турченко Ф.Г. Новітня історія України. Київ, 2007.
11. Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття: Навч. посібник. - К.: Либідь, 1996. - 616 с.
12. Довідник з історії України / За ред. І.Підкови і Р. Штуса. - К.:Генеза, 2002. - С. 211-212.
Размещено на .ru
Вы можете ЗАГРУЗИТЬ и ПОВЫСИТЬ уникальность своей работы
