Опрацювання аспектів історії київського християнства в поєднанні різних дослідницьких методів і застосуванні міждисциплінарного підходу. Аналіз практичного втілення християнства у межах організаційних структур Церкви, представлених архиєрейським двором.
Аннотация к работе
Осібно в історіографічному огляді охарактеризовано здобутки істориків українського походження з Північної Америки. їхні дослідження, що реалізовувалися зазвичай за інституційної підтримки Канадського інституту українських студій (далі - КІУС) та Українського наукового інституту Г арвардського університету (далі - УНІГУ), в другій половині XX ст. здійснили справжню інтелектуальну революцію в уявленнях про культурно-релігійну історію України, що уможливило введення “українського випадку” до контексту розвитку європейської християнської цивілізації домодерного періоду. Нова комуністична ідеологія, важливою складовою якої був войовничий атеїзм, детермінувала усунення з дослідницьких програм наукових інститутів й університетів релігієзнавчих проблем та сюжетів, які хоча б опосередковано стосувалися церковного життя різних християнських конфесій на українських теренах. Натомість ті науковці, які залишилися в Україні чи згодом були виховані в новій радянській системі освіти, постали перед непростим вибором: 1) стати у “тиху” чи відкриту опозицію до комуністичної ідеології (як це зробив, скажімо, Ярослав Дашкевич); 2) здійснити максимально можливу в умовах тоталітаризму “інтелектуальну втечу” від навязливих марксистських схем і концепцій, обмежившись вивченням формально нейтральних “ідеологічних тем” (приклад Ярослава Ісаєвича); 3) вірою й правдою служити радянській системі на кафедрах релігієзнавства, у товаристві “Знання” й у відповідних відділах обласних і республіканських організацій КПРС та радянських державних органів влади, “викриваючи реакційну роль релігії” та ставлячи під сумнів репутацію історичної науки. Так, в історичних дослідженнях братський рух розглядався відірвано від загально-церковних процесів, не зауважувалися зміни в структурі парафії, перебільшувалися опозиційність православних братств у ставленні до Церкви та їх конфлікт з духовенством [...], будувалися штучні паралелі та аналогії до нібито однопорядкових явищ релігійного та політичного життя західноєвропейських країн“. Певне прикладне значення для студій з історії київського християнства також мають дослідження про розвиток релігійного мистецтва (Михайло Драґан і Павло Жолтовський), світський адміністративний устрій (Микола Котляр і Микола Крикун), історичну демографію (Микола Крикун та Арнольд Перковський), економічне становище й “феодальне землеволодіння” Церкви (Арсен Зінченко та Олег Крижанівський), культурно-інституційні аспекти “дружби” українців з іншими “братніми народами СРСР” (Орест Мацюк, Ігор Мицько), утвердження в Україні “проґресивних” реформаційних ідей, боротьбу з єресями й “експансією” католицизму, поширення процесів секуляризації тощо.