Дослідження організаційно-правових основ функціонування університетів Російської імперії в другій половині ХІХ ст., на матеріалах Київського, Харківського та Новоросійського університетів. Підготовка основних законодавчих актів університетських реформ.
Аннотация к работе
Вважається, що історично університети передували сучасному типу європейської цивілізації. З іншого боку, відношення уряду Російської імперії до університетів завжди було показником його готовності до проведення реформ в інших галузях життя. Саме в епоху “Великих реформ” спостерігається визнання та інституціоналізація унікальної сутності університетів. Незважаючи на те, що університетам ХІХ ст. присвячено чимало досліджень, у переважній більшості з них історико-юридичні аспекти не стояли в центрі уваги, був відсутній історико-правовий аналіз законодавчої бази., яка регулювала діяльність університетів. Із спеціально-наукових методів дослідження у дисертаційній роботі переважно використовувалися історико-генетичний (при аналізі розвитку вищої школи в Російській імперії), порівняльно-правовий (для аналізу значного за обсягом нормативного матеріалу як законодавчого, так і підзаконного характеру), історико-системний (університети розглядались як складні підсистеми і системи освіти, і системи управління тими чи іншими соціальними процесами, а відповідні норми, що регулювали їх діяльність, аналізувались з врахуванням системного характеру юридичних процесів, повязаних з добою “Великих реформ” та контрреформ кінця ХІХ ст.) та інституційний (при аналізі структури власне університетів, їх функціонування, а також дослідженні інституцій, що здійснювали нагляд за їх діяльністю) методи.У 1880-90-ті рр. зявляються спеціальні дослідження взаємовідносин університетів з владою та організації управління університетами. Ці дослідники акцентували увагу на законодавчому матеріалі, який визначав форми управління університетами, піддали аналізу межі автономії університетів за статутом 1863 р. та зміни, що відбулися після прийняття статуту 1884 р. Ними вперше почали досліджуватися питання нагляду за університетами, повноваження попечителів учбових округів, організаційно-правові аспекти навчальної та наукової діяльності університетів. У другому розділі “Урядова політика Російської імперії в галузі університетської освіти в другій половині ХІХ ст.” аналізуються основні законодавчі акти, які визначали напрямки університетської політики уряду Російської імперії, основні етапи підготовки та проведення реформування університетів та його спрямованість у контексті всієї внутрішньої політики уряду. У першому підрозділі “Основні етапи підготовки університетської реформи та внесок у її розробку Київського та Харківського університетів” охарактеризована університетська політика в середині ХІХ ст., її складові елементи, визначені причини, що викликали необхідність реформування університетів, зясовані основні етапи та особливості підготовки нового університетського статуту 1863 р., сфокусовано увагу на внеску Київського та Харківського університетів у розробку проектів реформи.У Першому підрозділі “Роль та обовязки попечителів учбових округів у системі управління університетами” досліджується інститут попечителів учбових округів та його функціонування, перш за все по відношенню до університетів. Характерною рисою статуту 1863 р. було те, що межі влади попечителя по відношенню до університетів не були достатньо чітко виписані, була закладена можливість збільшення повноважень попечителя певних ситуаціях. На відміну від тверджень, що закріпилися у радянській історіографії, у підрозділі наводяться документальні свідчення про плідну співпрацю попечителів Київського, Харківського та Новоросійського учбових округів з університетами, а також робиться висновок, що поступово утверджувався курс на професіоналізацію системи управління освітою, коли попечитель не лише здійснював загальний нагляд, але й міг розвязати конкретні проблеми університетського життя. Через закріплення у статуті значних функціональних обовязків попечителів, уряд намагався посилити урядовий вплив, збільшити бюрократичний контроль за навчальним та науковим процесом в університетах. Отже, здійснення контролю попечителів над університетами наприкінці ХІХ ст. відбувалося шляхом всеосяжної регламентації життя університетів та проникнення нагляду в усі сфери їх діяльності.Вивчення проблеми характеризується наявністю трьох етапів: 1) друга половина ХІХ - початок ХХ ст.; 2) радянська доба (головним чином 1950-1980-ті роки); 3) пострадянський час. Перший етап відрізняється формально-юридичним підходом та публіцистичною напругою, відносно обмеженою джерельною базою; другий - ідеологічною упередженістю й намаганням розглядати університетське питання в контексті політичної боротьби та визвольного руху; третій - новими підходами, переоцінкою усталених висновків та розширенням джерельної бази. Особливістю Російської імперії була надзвичайна гострота університетського питання у середині ХІХ ст. Урядова університетська політика другої половини ХІХ ст. відзначається суперечливим характером, прагненням пристосувати прогресивні риси університетського законодавства до бюрократичного апарату самодержавства та подолати опозиційний рух в університетах. Університетські реформи у внутрішній політиці Російської