Ораторське мистецтво - Контрольная работа

Зміст Предмет і функції ораторського мистецтва Історичні та теоретичні основи ораторського мистецтва Види ораторських промов і образ оратора Мова і стиль публічного виступу Дискусія (полеміка) як вид мовленнєвої діяльності Література Предмет і функції ораторського мистецтва У науковій літературі поняття «риторика», «красномовство», «майстерність публічного виступу», «ораторське мистецтво» нерідко використовуються як споріднені. В давнину завдяки своєму впливу на освіту юнацтва, суспільне життя і на різні форми літератури риторика функціонувала як попередниця педагогіки і суперниця філософії. Відомо про існування підручника з риторики софіста Горгія, проти якого виступав Платон, не погоджуючись з ним у розумінні риторики. Аристотель займався риторикою з логічною, а також з політичної точки зору і залишив твір на цю тему. Останній розквіт антична риторика пережила в так званому другому софістиці, приблизно на початку II століття». Поділяє її, зокрема, вітчизняна філософська класика, яка послідовно проводить відмінність між мистецтвом слова (красномовством, майстерністю публічного виступу), реальної його практикою (ораторським мистецтвом) і системою знань і теорій про нього (риторикою). Ми можемо лише констатувати, що ораторське мистецтво - це мистецтво практичного словесного взаємодії, що надає нам можливість майстерно використовувати слово як інструмент думки та переконання. На ці та на багато інших питань допомагає відповісти риторика, знання якої, у свою чергу, формує основи ораторського мистецтва як важливої соціальної та духовно-моральної діяльності особистості і суспільства. В історії розуміння предмета риторики, її функцій, внутрішньої будови та співвідношення з іншими областями знань і компонентами людської культури не раз зазнавало істотних змін. Друга група визначень більшою мірою повязана з культурними традиціями Стародавнього Риму. З цього періоду в риториці послідовно посилюється інтерес до літературно-мовного компоненту тексту і формується тенденція, пізніше послужила однією з основних причин кризи античної риторики. Третя група визначень, характерна для середніх віків і початку періоду Відродження, трактує риторику як «мистецтво прикраси» («ars ornandi»). Друга функція риторики найбільш характерна для сучасного суспільства, в якому особливо велика включеність усного мовлення в засоби масової інформації. Риторичну науку цікавлять чинники мовного впливу, пошук аргументації, психологія аудиторії, «перешкоди», що перешкоджають цільовим впливу на аудиторію. Одночасно з цим реалізується ще одна функція риторики - бути посередником між людьми, налагоджувати їх взаєморозуміння, зберігаючи культурну складову мови. Сутність інформативної функції полягає в тому, щоб підвищити загальну поінформованість аудиторії, сприяти «переходу від максимальної до мінімальної ентропії, від невизначеності до визначеності уявлення про предмет мовлення». Підвищення інформаційної компоненти публічної мови - не просто пізнавальний, а глибоко соціокультурний процес, що характеризує сучасний стан суспільства. Мета ж переконуючої функції риторики - вплив на погляди, думки, установки аудиторії. У результаті реалізації даної функції зміцнюються підстави віри в старі або формуються якісно нові установки і тим самим відбувається внутриличностная перебудова мотивів діяльності. Зазначені розділи риторичної науки прийшли до нас з глибокої давнини. На думку Платона, оратор повинен проходити особливу школу ораторського мистецтва, яка навчила б його правильно, пропорційно і ефективно складати промови. А римський юрист, державний діяч і найбільший оратор, який написав чимало робіт з риторики, Марк Туллій Цицерон найважливішими умовами для формування справжнього оратора вважав не тільки природне обдарування, але й, що найголовніше, вивчення ораторського мистецтва (теорії) і вправ (практики). Цей підручник в подальшому був завезений до Греції учнем Коракс Горгій, який прибув в Афіни близько 427 р. до н.е. В Афінах риторику розвивали Горгій і інші софісти, перш за все Фрасімах з Калхедона і Протагор, які зробили її важливою складовою частиною вищої освіти. Одночасно з розробкою проблемного поля теоретичної риторики вищого розквіту в Греції в другій половині V - початку IV ст. до н.е. досягає практичне красномовство (Демосфен і інші філософи-оратори, згодом включені до числа десяти видатних аттичних риторів). Але потім він взяв активну участь в опозиції сенату Марку Антонію, затятому цезаріанцев. Розрізнялися три стилі: • зручний для повчання (docere), сухий стиль (genus subtile), пристосований найбільше для судового красномовства; • має на меті зачепити слухача (movere), піднесений стиль (genus grande, sublime), який використовувався переважно в дорадчому роді красномовства; • призначений для того, щоб потішити (delectare) слухача, середній стиль (genus media), доречний в урочистому епідіктіческом роді красномовства. За свідченням сучасників, особливим же авторитетом користувалася риторика одного з авторів «Енциклопедії» С.-Ш. Дюмарсе. Знаме