Еволюція стратегії НБСЄ\ОБСЄ в умовах формування нової концепції загальноєвропейської безпеки. Процес розбудови механізмів мирного врегулювання конфліктів у форматі ОБСЄ. Причини недоліків її миротворчої діяльності, процедури врегулювання суперечок.
Аннотация к работе
Актуальність теми дослідження визначається відсутністю чіткої градації повноважень і сфер відповідальності множини інтеграційних формувань на трансатлантичному просторі, суперечностями в оцінках їх рольової функції. Цим обумовлюється особливе значення наукового аналізу програм і діяльності Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ), щодо місця якої в системі європейського процесу також існують видимі розходження. Виходимо з концепту історизму: це означає, що з 90-х років ОБСЄ стає унікальним форумом у сфері контролю над озброєннями, зміцнення довіри у військовій галузі, усталення континентальної безпеки: були підписані численні договори, які переносять окремі категорії військової сфери в поточну політику 55 держав-членів ОБСЄ. ОБСЄ виступає практично єдиною трансатлантичною структурою безпеки, де Україна має повноправне членство. Проголошена мета обумовлює більш конкретні завдання: визначити концептуальні засади, внутрішні та зовнішні чинники функціонування ОБСЄ; встановити відповідність фактичного місця ОБСЄ задекларованим нею положенням; визначити співвідношення ОБСЄ щодо інших структур безпеки на європейському континенті, її роль після розширення НАТО та ЄС; уточнити причини зростаючої важливості процесу подальшого становлення ОБСЄ як всеохоплюючої організації безпеки; зясувати сутнісні і формальні проблеми в діяльності ОБСЄ, що заважають підвищенню її ефективності; сформулювати пропозиції щодо удосконалення процесу ОБСЄ.Нині значення ОБСЄ, враховуючи всі аспекти сучасної системи безпеки, є незаперечним, тому Україна має формувати свою діяльність як у зовнішній, так і у внутрішній політиці таким чином, щоб відігравати в цій організації якщо не провідну то хоча б не другорядну роль. У четвертому розділі “Роль ОБСЄ у врегулюванні конфліктів” доведено, що вона виступала одним з провідних акторів у цій сфері, прагнула використати наявний миротворчий потенціал та механізми для нормалізації соціально-політичної та національно-етнічної ситуації на терені колишніх СРСР і СФРЮ, логічно вбачаючи у конфліктогенності пострадянського простору загрозу безпеці й стабільності не лише “від Атлантики до Уралу”, а й навіть “від Ванкувера до Владивостоку”. Автором визначені причини недоліків миротворчої діяльності ОБСЄ: по-перше, НБСЄ формувалося в 1973-1975 р. не як міжнародна організація відповідно до міжнародного права, а як серія конференцій і консультацій; по-друге, вона не була правовим субєктом у формальному змісті, усі зобовязання країн у системі ОБСЄ носять не правовий, а лише політично зобовязуючий характер; по-третє, в ОБСЄ немає формалізованого членства, приналежність до системи ОБСЄ позначаються як “держави-учасники”; немає і зобовязуючих рішень і механізму їхньої імплементації; по-четверте, на відміну від ООН, в ОБСЄ склався механізм прийняття рішень консенсусом (лише в 90-х роках іноді став застосовуватися принцип “консенсус мінус один”), що принципово ускладнює прийняття твердих рішень у неоднозначних ситуаціях; нарешті, механізм НБСЄ створювався насамперед для “оформлення” діалогу Схід-Захід в умовах протистояння соціальних систем, ідеологій і військово-політичних блоків, і останнє десятиліття цей механізм запізнюється в адаптуванні до нових міжнародно-політичних умов. Їх автор узагальнив наступним чином: універсальний (у масштабах регіону) характер представництва держав; політичний імідж організації як безсторонньої; наявність в ОБСЄ права на формування власних мандатів для проведення операцій по підтримці світу і самостійне проведення таких операцій; визнання за ОБСЄ права делегувати повноваження по проведенню операцій іншим регіональним організаціям і групам держав; повне визнання і підтвердження повноважень і миротворчих функцій ОБСЄ з боку ООН, частково взаємодоповнюючий характер місій двох цих організацій; наявність в ОБСЄ (у тому числі в силу універсальності регіонального членства, а також системи спостереження за станом прав людини і конфліктним потенціалом)широких можливостей раннього виявлення конфліктогенних ситуацій; високий рівень міжурядових звязків, наявність прямого виходу структур ОБСЄ на голів держав, урядів, офіційні кола всіх держав регіону. Організація по безпеці і співробітництву в Європі залишається важливим робочим інструментом міжнародного діалогу, і якщо розвивати її не в напрямку “універсалізації”, а по шляху спеціалізації, то роль ОБСЄ у врегулюванні конфліктів залишиться нехай скромною, але незамінною.