Три основні стратегії влади стосовно моделювання образу ворога: формування кола "чужих" та "своїх", демонізація ворога, відсутність його персоналізованого образу та актуалізація міфу про фатальну загрозу. Роль радянської влади у процесі селекції міфів.
Аннотация к работе
Із згаданою теорією перегукується концепція Катеріни Кларк про «велику сімю» як засадничий міф сталінської культури та теорія чарівної казки Володимира Проппа, відповідно до яких вибудовувалась парадигма героїв («свій», «добро», «богатир») та ворогів («чужий», «зло», «нечиста сила») та ієрархічна тріада «Батько» (Сталін, Ленін) - «Мати» (Батьківщина) - «Героїчні сини та доньки» (Герої війни, Герої праці). Для підтримки становлення нової радянської людини, росту її громадянської активності в імя партії обовязковою умовою є наявність антипода - ворога: «Ворог завжди позначає індивідуальне, окремішнє, автономне, те, що резонує в контексті загалу, а тому, звісно, мусить бути нівельоване як «інше», як те, що руйнує тотальну монолітну картину світу» [18, с. Культивування топосу ворога як загрози дало можливість розвиватися героєві, бо без ворога герой би не був героєм, тому цей образ став найбільш стійким образом радянської риторики, визначав її внутрішній баланс: «Соцреалізм як глобальний стиль базувався на тотальності архаїчного мислення з його універсальною бінарністю, де структурування реальності будувалось за принципом опозиції: свої - чужі, вороги - друзі, людина - колектив, пропаганда - контрпропаганда та ін.» [1, с. Апелюючи до праць прихильників психологічного трактування агресії [9; 12; 17; 19; 20], які визначають ворожнечу як обовязкову форму людського співіснування, як феномен, що звязує колективи та групи, тим самим забезпечує функціонування певних структур (економічних, політичних, культурних тощо), можемо стверджувати, що наявність ворога допомагає спільноті побороти труднощі, виконувати завдання керівництва задля досягнення мети, удосконалюватися, аби бути кращим, аніж противник, та навіть більше - мати конкретний обєкт, на який можна покласти усю відповідальність за економічні чи соціальні невдачі, політичні проколи, недовиконання плану тощо. На початку 30-х років зявляється особливий тип ворога - «вороги народу», до когорти яких зараховувані й «колишні свої» - «куркуль», «інтелігент», «спеціаліст - шкідник» (ворогів такого типу бачимо у творах «Перша весна» Г ригорія Епіка - «зрадник» Литка та його «армія»; «Гриць і Микола» Петра Панча - «куркуль-вбивця» Кендюх; «Металісти» Івана Се - нченка - «відступник» Клинець; «Хлібна ріка» Олексія Слісаренка - «куркуль» Бараболя та його син Никодим та ін.).