Етапи процесу традиціоналізації образу історичної постаті Нестора Махна, амплітуда оціночних коливань в історії художнього втілення ватажка селянського руху, прорахунки художнього мислення радянської доби, яке створило Махну негативний міфоімідж.
Аннотация к работе
Бо Махно був серйозним політичним конкурентом не лише більшовикам; ідея незалежної Гуляйпільської республіки втілена в Декларації Революційно-Повстанської армії України (махновців) у жовтні 1919 р.: на зміну примусовій державній владі приходила система влади громадської. Нестор Махно і учасники селянського повстанського руху були реабілітовані чи не найпізніше з усіх політичних супротивників більшовизму: в 1989 р. дружина Нестора Галина Кузьменко і дочка Олена Міхненко і лише на виконання Закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні", прийнятого Верховною Радою України 17 квітня 1991 р., - усі інші. Викликає незаперечний інтерес той факт, що першим зробив спробу вивчити таке явище як махновщина не історик за фахом, а письменник Мирослав Ірчан у 1919р. У дисертації вперше здійснено спробу простеження процесу традиціоналізації образу історичної постаті Нестора Махна, цілісного синтетичного розгляду й аналізу художніх прикладів сімдесятирічного тотального цькування та знищення махновців і памяті про них, обливання брудом махновського селянського руху, зведення його до різновиду бандитизму, в які були втягнені історики, публіцисти, письменники, кіномитці; окреслення шляхів повернення історичної справедливості і нового художнього трактування махновщини. Мета роботи полягає у підготовці аналітико-синтетичного дослідження еволюції принципу історизму в історіографічному й художньому відтворенні махновського селянського руху, у спробі продовжити в літературознавстві розпочату істориками і підтриману в літературі й кіномистецтві дискусію навколо махновщини та імені її "батька".Через плин часу твори 20-х років несуть у сьогодення подих буремних днів громадянської війни, картини дикої злоби і чорної жорстокості, революційних пожарищ. Змальовуючи генеалогію роду Махна, художньо обґрунтовуючи докази, що Нестор прийшов у цей світ із "запрограмованою грішною душею" і намаганням змінити середовище, письменник трактує повагу повстанців до "батька" саме тим, що останній не бажав ніякої влади, мріяв про особисту свободу для кожного. Аналізуючи творчий доробок письменників 20-30-х років у змалюванні образу Нестора Махна, неважко дійти висновку, що їх пера встигли обєктивно передати його риси, надати їм художньої переконливості перш ніж почалося підштовхування їх до гріха - вільного чи невільного - перед своїм народом - до брутально-глумливого карикатурного спотворення історичної особи відповідно до політичної конюнктури та потреб влади. Другий розділ "Особливості трансформації історичної правди в художній домисел" показує, як у 50-70-ті роки, щоб не потрапити під оберти репресивної машини, авторам історичних літературних творів треба було або замовкати на невизначений час, або підкорятися вимогам партійних настанов і відгукуватися на соціальні замовлення державного апарату, тобто увійти в річище радянської історико-революційної прози. Бо, коли писався роман "Перекоп", офіційною ідеологією Махно був оголошений "ворогом народу", навколо його особи був створений ореол пяниці, бандита і вбивці.