Роль ідеї обґрунтування пропозиційних суджень у класичній, некласичній епістемології. Проблема Ґеттіера: визначення достатніх, необхідних умов знання. Релаєбілізм як дескриптивна теорія когнітивно-психологічного обґрунтування. Інтерналізм та екстерналізм.
Аннотация к работе
Ідея обґрунтування є центральною для аналітичної епістемології: донедавна сама епістемологія в аналітичній традиції розглядалась як теорія обґрунтування. Усталений евіденціалістський характер інтерпретації проблеми обґрунтування обумовлювався не лише тричленною концепцією пропозиційного знання як істинного обґрунтованого переконання, але й сукупністю установок, таких як нормативізм, субєктоцентризм та інтерналізм, що визначають класичний тип епістемології. Якщо традиційний розгляд проблеми обґрунтування концентрується лише на нормативному рівні, то сучасні тенденції вимагають визначення застосовності поняття обґрунтування до дескрипції епістемічної поведінки субєкта. Таким чином, існує нагальна потреба у зясуванні нормативної функції обґрунтування і встановлення її звязку з проблемою зміни загальних епістемологічних засад. Однак нерівноцінність значення теоретичного змісту та резонансності різних робіт, а також ступеню їх безпосереднього звязку з темою і завданнями нашого дослідження дозволяє виділити чотири головні групи праць, перші дві з яких складають дослідження у царині аналітичної філософії.У першому розділі - „Роль ідеї обґрунтування в класичній та некласичній епістемології” - визначається роль ідеї обґрунтування пропозиційних суджень у класичній та некласичній епістемології, проводиться звязок ідеї обґрунтування з традицією скептицизму, розкривається зміст скептичних аргументів щодо обґрунтування та особливість сучасного етапу розвитку аналітичної епістемології. У першому підрозділі - „Проблема Ґеттіера: визначення достатніх та необхідних умов знання” - подається аналіз достатніх та необхідних умов визначення пропозиційного знання, у якості конституента якого розглядається обґрунтування у межах традиційного підходу. Другу групу репрезентують „картезіанські аргументи”, які вказують на відсутність необхідного звязку між переконаннями про зовнішній світ та обєктивною реальністю як вона існує незалежно від нашого пізнання, що за умови використання кореспондентної теорії істини піддає сумніву наявність звязку між обґрунтуванням та істиною, звідки виводиться неможливість як обґрунтування, так і емпіричного знання, яке залежить від обґрунтування. У третьому підрозділі - „Зміна статусу сучасної епістемології та проблема реконструкції її засад” - присвячено ідеї трансформації епістемології та проблемній дискусії довкола ролі поняття обґрунтування у темі „смерті епістемології”, що є розвитком метаепістемологічного скептицизму. Внаслідок виділення основних підходів до визначення обґрунтування, класичного - як надання позитивного епістемічного статусу, та некласичного - як системи правил обґрунтування, і оцінки можливих критеріїв обґрунтування, формулюється трирівнева концепція обґрунтування, що включає когнітивно-психологічний, епістемічний та соціальний рівні, відповідно до яких визначаються основні епістемічні принципи.