Дослідження проблеми фальшування документів Берестейської унії (Справа сфальшованих мамрамів), а також спроби православних дискредитувати Берестейський унійний собор 1596 року через обвинувачення в чудодійстві і богоневгодності проголошеної унії.
Аннотация к работе
Інтриги і конфлікти в історії укладення Берестейської унії у світлі документальних джерел та полемічної літератури Леонід Тимошенко Конфліктне тло історії Берестейської унії становить невід’ємну складову уніє- знавства. Властиво, сама подія породила один із найбільших конфліктів ран- ньомодерної Східної Європи, відомий під загальником «боротьба Русі з Руссю» (апофеозом стала, вочевидь, вітебська трагедія 1623 р., яка позначилася убивством православними полоцького уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича, незабаром беатифікованого Римом). Зрозуміло, що згаданий конфлікт почався задовго до Берестейських соборів 1596 р., які розкололи церкву та суспільство, перетворивши православну й унійну «партії» на дві паралельні (спочатку дуже непропорційні щодо спільнот вірних) Київські митрополії. Інший значний конфлікт, який мав неабиякі наслідки, стосується передумов визрівання унійної ідеї (чи, радше прискорення унійного процесу). До малодосліджених проблем передісторії Берестейської унії належить справа про фальшування «мамрам» з підписами і печатками єпископів - учасників унійного процесу першої половини 90-х рр. Назагал річ полягала в тому, що нібито двічі, в 1590 і 1594 рр., луцько-острозький єпископ Кирило Терлецький, один із перших і чільних ініціаторів унії, сфальшував документи унії, самочинно вписавши до наданих йому мамрамів чи бланкетів унійні вимоги. Ініціатором же справи (фактично, викривачем підробки) офіційно став львівсько-кам’янецький єпископ Гедеон Балабан, який 1 липня 1595 р. вніс до володимирських ґродських кних протестацію з відповідним звинуваченням Кирила Терлецького. Франко та К. Так само не вірив у реальність версії про підробку унійних документів і митрополит Макарій (Булгаков), який вже мав у своєму розпорядженні джерела з архіву уніатських митрополитів (наприклад, він вперше повідомив про наявність чистих мамрамів) . П. Жукович, згадавши протестацію Діонісія Збируйського, який розпочав виправдальну кампанію уніатів, все ж не звернув серйозної уваги на суть проблеми . Опублікувавши протестацію Михайла Копистенського, яка підтримувала обвинувачення у фальсифікації, автор небезпідставно доводив неправдивість думки про зловживання Кирилом Терлецьким довірою владик. Острозьким, виявив «неотесаність і нечувану грубість» . Так, чотири єпископи - учасники собору 1590 р., скликаного митрополитом, обрали з-поміж себе К. Терлецького, «поверивши ему чотырохъ мам- рамовъ, подъ печатми и подписми рукъ нашихъ, ему дали». Названа трійка єпископів через того ж таки К. Терлецького письмово просила благословення митрополита, для чого знову надала йому чотири мамрами з печатками і підписами, аби на них подати королю і сенаторам скаргу про кривди, які чинилися грецькій церкві. При цьому помилкою слід вважати вказівку видавців протестації Г. Балабана, що нібито йдеться про грамоту від 12 червня 1595 р. Гадаю, що мається на увазі радше документ, відомий як торчинська декларація ініціаторів унії, підписана 2 грудня 1594 р. (авторами торчинського декрету були І. Потій, К. Терлецький і римо-католицький єпископ Б. Мацейовський).