Розгляд ліричних циклів у якості інтертекстуальних систем. Виявлення найбільш типових для індивідуально-авторської манери М. Волошина прийомів, що "працюють" на формування у творах поета конструктивних способів освоєння простору ліричного тексту.
Аннотация к работе
Інтертекстуальний підхід до вивчення художнього твору, що набув широкого розповсюдження з 70-х рр. минулого століття, дозволяє досліджувати міжтекстові звязки, які включають як несвідому цитацію, так і навмисне відсилання до попередніх текстів і культурно-історичних фактів. Явище інтертекстуальності, що розуміється як співвіднесеність одного тексту з іншими, багато в чому визначає повноту й семантичну множинність словесно-художнього твору. Водночас актуальним є розуміння філології як галузі інтегративного знання, яка щільно співвідноситься з культурологічною проблематикою: інтертекстуальність може здійснювати в тексті перетворення всіх включених у нього культурних мов, розширюючи й збагачуючи як сферу мовної діяльності, так і арсенал художньо-мовних засобів. Такий інтерес був обумовлений поширеністю циклу як однієї з регулярних жанрових форм, властивих культурі цього часу, у просторі якої концентруються основні особливості індивідуально-творчого стилю автора (роботи Л. Волошина, особливий дослідницький інтерес становлять саме його ліричні твори, обєднані в цикли, у яких за допомогою звернення до різних форм і способів присутності інтертекстуальності в ліричних текстах формується індивідуально-стилістична образність цього оригінального художника слова.Інтертекстуальність є відбиттям установки автора тексту на діалогічність, у результаті якої породжується значеннєва поліфонія, що виражається присутністю у “своєму” тексті “чужого слова”, яке репрезентується в тексті за допомогою перш за все цитат, ремінісценцій, алюзій. Інтертекстуальність при цьому розуміється як “наявність у певному тексті слідів інших текстів”, “у вигляді включеності в його тканину фрагментів або певних елементів інших текстів”, а в більш широкому розумінні - “діалогічний звязок тексту в семіотичному універсумі з попередніми текстами” (О. У різноманітних визначеннях інтертекстуальності, незважаючи на безумовні розходження в підходах до цього явища, можна виділити такі загальні риси: а) феномен інтертекстуальності розуміється як звязок, взаємодія, суміжність, переклик, діалог текстів, мережа відношень між текстами; б) результат дії інтертекстуальності виражається в неодмінному прирощуванні смислів у процесі цієї взаємодії, абсорбції й трансформації, поглинанні й перетворенні, трансформації й формуванні змісту; в) інтертекстуальність явно перебуває під впливом культурного середовища як при створенні тексту, так і при його розумінні та інтерпретації. З точки зору лінгвістичної науки, і зокрема функціональної лінгвістики, інтертекст розглядається як комунікативна одиниця, що встановлює звязки з попередніми текстами або тими, які існують паралельно; з суспільним та особистим контекстом життя автора; між адресантом та адресатом (автором і читачем). Інтертекстуальність як категорія (властивість) тексту орієнтована на діалогічність у широкому розумінні за рахунок багаторівневих звязків з іншими текстами, а також на залучення до процесів інтерпретації культурної компетенції читача, що робить процес розуміння тексту більш глибоким.