Основні періоди інституціональної та інтелектуальної історії установи у загальному контексті історії української історичної науки ХХ - початку ХХІ ст. Трансформація образів і концептуалізація національної минувшини, пов’язані з науковими студіями.
Аннотация к работе
Висвітлюються основні періоди інституціональної та інтелектуальної історії установи у загальному контексті історії української історичної науки ХХ - початку ХХІ ст. Розглядаються перетворення й трансформації образів і концептуалізацій національної минувшини, повязані з науковими студіями в академічному Інституті історії України.
Ключові слова: Інститут історії України, українська історіографія, інституціональна історія, інтелектуальна історія, історія історичної науки. історичний інституціональний національний наука
Інституціональна мережа є базовою підосновою системи будь-якого наукового знання, котра забезпечує його трансляцію та циркуляцію як у межах фахової корпорації, так і у соціумі. Інституції адсорбують соціокультурні настанови, суспільні виклики, культурні практики та духовні віяння історичної доби, котрі розгортаються не тільки в певних наукових програмах, дослідницькому інструментарії та образах минувшини, а й у відповідних організаційних моделях функціонування науки. Ба більше, саме інституції значною мірою утворюють і продукують те неповторне середовище фахівців-інтелектуалів, в якому побутує повноцінний діапазон комунікативних і дослідницьких практик, завдяки котрим відбувається передача знання від одного покоління до іншого, плекається особистий звязок учитель - учні - учні учнів, зароджуються неформальні творчі спільноти й союзи - напрями, школи, гуртки, групи, тандеми тощо. У певному розумінні інституції є формами буття фахових корпорацій і, водночас, своєрідними сценами змагання, співжиття, взаємодії кількох ґенерацій учених. Адже на інституціональних майданчиках розгортаються не тільки персональні сценарії життя інтелектуалів відмінного віку, штибу, творчого потенціалу та адміністративного становища, а й співіснування/зіткнення/конфронтація творчих особистостей із розмаїтими амбіціями, мотиваціями, устремліннями, почуваннями, потребами, зацікавленнями, роль яких надзвичайно важлива в будь-якій системі знання, передусім на теренах соціогуманітаристики.
На відміну від фізико-математичних та інших наук, які метафорично (і не тільки!) називають точними, гуманістика й суспільствознавчі дисципліни зазвичай перебувають в епіцентрі соціокультурних трансформацій. Більше того, соціогуманітарне знання безпосередньо сприймає, засвоює, переломлює той чи інший хронотоп історичного буття, зокрема його кардинальні стрибки від звичного еволюційного плину до масштабних екстремальних колізій - революційних, воєнних, соціально-політичних й інших метаморфоз. Власне, парадигматичні взірці та моделі соціогуманітаристики безпосередньо повязані з суспільними викликами й культурними потребами.
Історична наука в інституціональному форматі ВУАН 1920-х рр. сприймалася/уявлялася тодішніми українськими вченими як неодмінна складова соціогуманітарного знання з виразним соціологічним рефреном. Тож продукувалися образи національної минувшини як певної етносоціальної цілісності, себто народу/нації у часі та просторі, котра зазнавала контраверсійних метаморфоз і трансформацій упродовж відмінних історичних епох. Звісно, такі уявлення тісно корелювалися з культурними контекстами виправдання й самоствердження, що мали висунути та представити історію України на академічному полі європейської та навіть світової минувшини.
Ідея конструювання української історії як своєрідної національної цілісності постійно побутувала у фокусі уваги М.Грушевського - попри розмаїття його дослідницьких й організаційно-інституційних практик 1920-х рр. Приміром, слід згадати проект створення Українського історичного інституту як академічної установи у системі ВУАН, розроблений 1928 р. Планувалося перетворити науково-дослідну кафедру історії України в Києві на потужний інститут із розгалуженою мережею відділів і секцій. Власне, задум М.Грушевського був вислідом науково-організаційного досвіду діяльності комісій та установ ВУАН, спрямований передусім на систематичне й порівняльне вивчення української історії, себто передбачав конструювання низки компаративних і методологічних площин.
Утім соціокультурні трансформації та політичне ствердження радянського тоталітаризму поклали край перспективним інституціональним проектам на ниві української соціогуманітаристики й, заразом, стали катастрофічними для долі академії та всієї науки на обширах УСРР. На середину 1930-х рр. інституціональну мережу ВУАН було вщент зруйновано. Натомість осередки, створені за взірцями суспільно-партійної науки, як-от інститути ВУАМЛІН, не могли забезпечити ані відповідного «валу публікацій», ані кардинального перекроювання й радянізації історії України. Водночас помітно розширювався діапазон потреб в «освяченні», себто інформаційному супроводі й поясненні метаморфоз партійного курсу для «виховання» радянської варіації «масової людини».
У світлі технократичного стилю керівництва партійної верхівки тодішня політика знання волею-неволею транслювалася у царину оргвисновків і чергових інституціональних трансформацій.