Зміст і структура поняття науковий простір, його чинники і форми трансформацій, значення концептів лідерів для його характеристики. Основні періоди становлення і розвитку наукового простору, значення філософсько-методологічної рефлексії в цьому процесі.
Аннотация к работе
Вивчається наука також в часовому плані (наука того чи іншого історичного періоду). Наприкінці минулого сторіччя започатковуються зміни в концептах вивчення науки: все більше стала поширюватися ідея тлумачення науки як явища, що має власні просторові прикмети. Останнє проектується на науку, формується погляд, що наука має свій простір, своє місце в людському бутті. Річ в тім, що 1) на початку ХХ-го сторіччя гору бере реляційна концепція простору (Ляйбніц-Айнштайн), відтепер про „просторовість” можна вести мову стосовно будь-якого феномена культури, в тім колі і науки; 2) наука своїм змістом ініціювала потребу у виясненні її просторових прикмет, які необхіно враховувати при розвязанні проблем розвитку науки, її контактів з іншими знаннєвими, культурними феноменами та при технологічних застосуваннях наукових здобутків, в основу яких зараз покладається проект, що заповнює „гносеологічний інтервал” між теорією і практикою” (С.Б.Кримський), тобто простір („гносеологічний інтервал”) між теорією і практикою наразі став у центрі уваги як практик пізнання, так і філософської рефлексії. ідея єдиного мовного простору науки, що має дві основні спроби реалізації: 1) виділення в знанні (в тім колі і науковому) категорій - загальних структур, що є спільними для всього мисленнєвого процесу (Арістотель, Кант, Гегель, Ж.Піаже, К.Лоренц, А.Т.Артюх, С.Б.Кримський, М.О.Парнюк, В.Л.Храмова, В.І.Шинкарук, О.І.Яценко та інші); 2) спроба створення єдиної мови науки, якою, мовляв, є мова математики (неопозитивістська філософія та критичні результати дослідження цієї ідеї, що належать К.Гьоделю, А.Тарському, М.В.Поповичу).У параграфі 1.1 „Філософсько-методологічний та логіко-гносеологічний аналіз науки: витоки ідеї наукового простору” показано, що хоч тривалий час явно не формулювалася ідея простору науки, але вже процедура елімінації субєкта з пізнавального процесу в класичній філософсько-методологічній традиції і теорії пізнання (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Локк, К.Поппер та інші), або ідея підпорядкування обєкта субєкту (конструктуція субєктом обєкта) - (Д.Юм, Дж.Берклі, Е.Мах, В.Куайн та інші), а також потуги встановлення кордонів між філософією (метафізикою) і наукою (І.Кант, О.Конт, Е.Мах та інші) практично базувалися на ідеї наукового простору як невідємного компонента пізнавального процесу. Це ж має місце і в ідеї парадигмального тлумачення науки (А.Койре, Т.Кун), і в розмежуванні Р.Карнапом трьох аспектів логічного аналізу науки (синтаксису, семантики та прагматики), в ідеях етики науки Дж.Агацці та інших. Зокрема це стало важливим в умовах сучасного розвитку науки, коли соціально-культурні можливості і потреби в науці істотно визначають її розвиток, а руйнація цих можливостей і потреб веде до руйнації її простору. В рамках соціології науки Р.Мертон та його послідовники (Б.Барбер, Н.Каплан, Н.Сторер та інші) розробили вчення про науку як особливий інститут, вивчали інформаційні потоки в науці, формування нових дисциплінарних утворень в науці (Н.Маллінз, М.Малкей та інші), розкрили багатоаспектність соціальної обумовленості наукового пізнання (Е.Дюркгейм, М.Шелер, К.Манхейм та інші). К.Кнор-Цетіна, Б.Латур, С.Уалгар, розкриваючи ідею інструментальності в науці, формулюють думку про наукову лабораторію як місце (простір, терен) конструювання науки. Водночас показано, що поняття науковий простір має принаймні два основних значення: простір як окреслення меж (кордонів) науки від інших пізнавальних процесів і простір як звязки, взаємодія між елементами наукового пізнання, передусім взаємодія на рівні структури наукового пізнання та на рівні інфраструктури.У Висновках зазначено, що дослідження наукового простору прикметне створенням преценденту вивчення обєктивних емпірично існуючих властивостей науки і, відповідно, можливістю фіксувати (спостерігати, вимірювати, моделювати) ці властивості як наукові факти і описувати та пояснювати феномен науки теоретичними засобами як це робить наука, вивчаючи будь-які явища світу. Цей висновок підтверджується історією розвитку науки, яку можна редукувати до пізнання простору. • Формування і зміна (розвиток) наукового простору має багато форм реалізації, провідними з яких є: еволюція, коеволюція, адаптація, транслокація, деконструкція тощо. • Теорія фракталів дає можливість схарактеризувати науковий простір терміном „детермінований хаос” і показати, що науковий простір - фрактальний феномен - „наділений прикметою скейлінга як одинакової на усіх мірилах нерегулярності або фрагментарності” (Б.Мандельброт). • Особливе місце має посідати дослідження ролі освітянського чинника в науковому просторі, зокрема доцільно вислідкувати значення в цьому просторі не тільки системи вищої освіти та післядипломної освіти, але й середньої та спеціальної середньої освіти.