Національний сенс екзистенціалів в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, Л. Костенко (діахронія української літературної герменевтики) - Автореферат

Не в останню чергу їх актуалізувало активне обговорення створюваної нової академічної “Історії української літератури”, зорганізоване на сторінках часопису “Слово і Час”, а також новітні теоретико-методологічні дискусії та полеміки в метакритичних роботах С.Андрусів, О.Вертія, Г.Грабовича, Т.Гундорової, І.Денисюка, І.Дзюби, В.Дончика, М.Жулинського, С.Квіта, Г.Клочека, О.Мишанича, В.Моренця, Л.Мороз, М.Наєнка, Я.Поліщука, Т.Салиги, Л.Сеника, Г.Сивоконя, І.Фізера, К.Фролової та ін. Ідеться насамперед про історико-літературну проблему інтерпретації та реінтерпретації поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко, а також, супутньо, про історико-теоретичне питання пошуку в діахронному текстуальному масиві іманентних (власне притаманних) українській літературній культурі методологічних моделей витлумачення художньої (і не тільки) дійсності. Однак розпочати варто, мабуть, саме із історико-літературних розвідок, у яких передусім наявне прагнення збагнути часто імпліцитні національні сенси хоча б таких художніх проблем, як слово “на сторожі” “малих отих рабов німих” у Тараса Шевченка; слово як “стилет”, вірші як “когорти” у Євгена Маланюка; поезія як “неповторність”, як “безсмертний доторк до душі”, а слово Чураївни як “голос України” у Ліни Костенко тощо, котрі виводять на інші естетичні питання. У межах цього останнього аспекту історія будь-чого (зокрема й літератури) перетворюється у по-філософськи глибоку смислову історію: як виявлення “спільного творчого духу, котрий створює національне надбання… і визначає увесь розвиток нації” (В.Дільтей), як “образ, за допомогою якого уява людини прагне почерпнути розуміння живого буття світу щодо власного життя і таким чином надати йому поглиблену дійсність” (О.Шпенґлер), як “історію думки”, де думка “включає всілякі різновиди свідомої діяльності людського духу” (Р.Колінгвуд), як “історію буття” (М.Гайдеґґер), як “пришестя” смислу (П.Рікер) та ін. У роботі використовуються досягнення українського та світового літературознавства: класична герменевтика (Платон, Арістотель, Аврелій Августин, Тома Аквінський, Ф.Шлейєрмахер, В.Дільтей, Г.Шпет; В.Сімович, С.Смаль-Стоцький), онтологічна герменевтика (М.Гайдеґґер, Г.-Ґ.Ґадамер), компаративізм (О.Веселовський; І.Франко, Д.Чижевський, Ю.Бойко, Р.Громяк, В.Моренець, Д.Наливайко), структурально-семіотична інтерпретація (Р.Барт, У.Еко, К.І.Льюіс, Я.Мукаржовський, Р.Якобсон; С.Андрусів, М.Коцюбинська, М.Ласло-Куцюк), екзистенціалістичне витлумачення (Н.Аббаньяно, М.Бердяєв, М.Бубер, М.Гайдеґґер, А.Камю, Г.Марсель, Х.Ортега-і-Гасет, Ж.-П.Сартр, М. де Унамуно, К.Ясперс; Н.Михайловська, О.Тарнавський, Л.Тарнашинська, Г.Токмань, Л.Сеник), постколоніальна критика (Г.Бгабга, С.Дюрінґ, А.П.Мукґерджі, Е.Саїд; М.Павлишин, М.Шкандрій), українська літературознавча теорія національної ідентичності (С.Андрусів, М.Бондар, О.Вертій, І.Дзюба, І.Денисюк, В.Дончик, М.Жулинський, Н.Зборовська, М.Ільницький, С.Квіт, Г.Клочек, Л.Куценко, В.Моренець, Л.Мороз, В.Панченко, О.Пахльовська, Т.Салига, Г.Сивокінь, Л.Сеник, Н.Шумило та ін.), есеїзм (С.Квіт), концепції І.Дизраелі, О.Потебні, І.Франка, С.Єфремова, Т.С.Еліота, В.Жирмунського, П.Рікера та ін.У першому розділі - “Поняття літературної герменевтики і теоретико-практичні підстави експлікації національного сенсу екзистенціалів у художній літературі” - вивчаються теоретико-практичні підстави інтерпретації національного сенсу екзистенціалів в поезії Т.Шевченка, Є.Маланюка, Л.Костенко через окреслення сутнісних рис поняття літературної герменевтики. Так попереднє визначення літературної герменевтики, дане у першому підрозділі, дещо уточнююється і звучить наступним чином: літературна герменевтика - це насамперед практика і, за певних обставин, теорія інтерпретації буття, котру автор репрезентує в художньому літературному творі (кодуючи в системі образів), а реципієнт пізнає через цей твір (розкодовуючи ейдологічну систему). З іншого боку, окрім індивідуального, у поезії всіх трьох авторів існує ще й надіндивідуальний, колективний тип національного тут-буття - народ чи нація (українці (Ми-буття)). У пункті 2.2.1 - “На шляху до літературного витлумачення суті присутності (модус розуміння і “відкривання” національного сенсу туги, радості, жаху)” - очима літературної національної присутності, котра існує способом національного розуміння, на широкому поетичному матеріалі, що охоплює усю творчість досліджуваних авторів, розглядаються характерні риси інших модусів художнього тут-буття (туги, радості, жаху), що продовжується і в другому пункті (2.2.2) - “Розгортання художньої інтерпретації національного сенсу екзистенціалів літературної присутності: співбуття, турбота, підручне, часовість, історичність, доля, смерть, самість”, - через вивчення модусів турботи, співбуття, підручного, смерті, часовості, історичності, долі, самості, а завершується у підсумковому пункті 2.2.3 - “Україна як буття і як перший фундаментальний екзистенціал в класичній українській поезії”. У третьому підрозділі (2.3) - “Витлумачення свободи як сутн

Основний зміст дисертації