Анексія західноукраїнських земель. Опозиційне ставлення українцями до окупаційного режиму, не визнавання права Речі Посполитої. Наступ на національні права українців. Розкольницька політика уряду Польщі, спрямована на розмежування української громади.
Аннотация к работе
Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина і Підляшшя були приєднані до Польської держави згідно з Ризьким мирним договором (1921) між Польщею та радянськими урядами Росії і України. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою подальшу долю. Згодом Рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Поляки відкинули і цю постанову країн-переможниць, заявивши, що "без Львова і Галичини не може існувати польська республіка". Навіть після остаточної ухвали про приєднання Східної Галичини до Польщі місцеві українці продовжували вважати польську владу окупаційною.Мстою польської політики на західноукраїнських землях було придушення національних прагнень українців. Насамперед вона прагнула скористатися тим, що у Польській державі українці творили ніби дві громади. До першої належали понад 3 млн мешканців Східної Галичини (Львівське, Тернопільське й Станіславське воєводства), які були в основному греко-католиками і демонстрували високий рівень національної свідомості, політичної активності та організованості. Вони належали до православної церкви, їх національний та політичний розвиток був фактично у зародковому стані. Терміни "Західна Україна", "українець", "український" було заборонено, натомість поширювалися назви "русін", "рускі", "русінскі".Так, восени 1930 р. у відповідь на революційні дії українських екстремістських груп, які нападали на польські маєтки й спалювали їх, уряд вдався до жорстоких репресій проти всієї української спільноти, що набрали характеру державних антиукраїнських погромів і отримали офіційну назву пацифікація (умиротворення). Щодо українців було застосовано неприпустимий у цивілізованому світі протиправний принцип колективної відповідальності, коли за дії окремих представників відповідала вся громада. Вони руйнували українські кооперативи, читальні, відділення "Просвіти", закривали школи та гімназії, розпускали молодіжні організації, конфісковували майно, продукти. Звичайним явищем стали фізичні розправи, в результаті яких сім українців загинули, а тисячі отримали поранення. Підставою для звинувачення українців у неблагонадійності нерідко могли стати передплата українських газет, відправлення дітей в українські школи, членство в українських організаціях, заповнення офіційних документів українською мовою, навіть носіння вишиваної сорочки.